— Так, пані.
— А коли буде вісімнадцять?
— В останній день монфовіра [2].
Дівчина кивнула:
— І тут збігається.
— Що збігається, пані? — запитав Бренан, геть збитий з пантелику.
— Зараз ми про все поговоримо, — пообіцяла вона. — Тільки не тут.
Леді Ґвенет подякувала майстрові Кирану за турботу про гостя, сповістила присутніх, що скасовує сьогоднішню прогулянку, і повела Бренана до будинку.
У коридорі біля вхідних дверей юрмилися допитливі служниці. Господиня розігнала їх, наказавши одним приготувати гостьові покої, а інших відрядила на кухню по солодощі та прохолоджувальні напої.
— Я навіть не питаю, чи ти снідав, — звернулася вона до Бренана. — Можна не сумніватися, що в майстра Кирана тебе годували, як на забій. Це ж ти вчора розважав їх феєрверком?
— Так, пані, — підтвердив він.
Леді Ґвенет зиркнула на нього з якимсь незрозумілим виразом — чи то роздратовано, чи то з досадою, — ніби щось у цій відповіді їй не сподобалося. Та вже наступної миті цілком щиро всміхнулася:
— А в тебе гарно виходить. І дуже потужно. Навіть звідси було видно.
Вони проминули простору приймальну залу і стали підійматися сходами нагору. Бренан ішов слідом за дівчиною, дивився їй у спину і всіма силами намагався не опускати погляд нижче талії, де обтислі штани щільно облягали її фіґуру. Думки в його голові геть переплуталися. Щоб бодай трохи зосередитись, він ухопився за першу-ліпшу з них і став гадати про те, чи не помиляється, вважаючи леді Ґвенет молодою дівчиною. Йому було відомо, що відьми живуть дуже довго і не старіють, тому, в принципі, їй могло бути скільки завгодно років — хоч п’ятдесят, хоч сто, а хоч і двісті. Проте Бренанові в це не вірилося. Всі її манери свідчили про молодість, а тут іще це вбрання — жодна поважна пані так не вдягнеться. Лише дівчисько, що не мусить нікому коритися, ні перед ким не відповідає за свою поведінку і має досить влади над людьми, щоб диктувати їм власні уявлення про пристойність…
На другому поверсі вони ввійшли до невеликої світлої кімнати, обставленої вишуканими меблями; її стіни було завішано барвистими ґобеленами, а всю підлогу вкривав м’який пухнастий килим. Леді Ґвенет умостилась у кріслі біля невисокого столика і кивком вказала на сусіднє.
— Прошу, сідай.
— Дякую, пані, — відповів Бренан, негайно скориставшись її запрошенням.
На обличчі дівчини знову з’явився той самий вираз, що й тоді, коли йшлося про феєрверк. Цього разу вона пояснила його причину:
— Не можу чути, як ти називаєш мене „пані“. Для тебе я просто Ґвен. Не Ґвенет, а саме Ґвен. Це ніяка не фамільярність. З усіх відьомських імен, що починаються на „ґвен“, лише моє дає право на таке скорочення — навіть в офіційному вжитку. То що, домовилися?
— Е-е… — розгублено промимрив Бренан. — Ну, хіба я можу… Ви ж відьма…
— Колишня відьма, — уточнила вона. — А тепер відьмачка. Знаєш, що це означає?
Бренан розтулив був рота — і відразу закрив його, мало не бовкнувши перше, що спало на думку. Потім обережно промовив:
— Це коли відьма… з певних причин втрачає Іскру.
— А разом з нею й більшу частину своєї сили, — додала леді Ґвенет… тобто просто Ґвен. Схоже, вона здогадалася, про що подумав Бренан, бо її щоки густо зашарілись. — Для простих людей це не має великого значення, вони щиро вважають мене справжньою відьмою, хіба що слабшою, ніж інші. Але ти не проста людина і мусиш розуміти різницю.
— Загалом, розумію, — відповів Бренан. — Проте мої знання не можна назвати вичерпними й достовірними, вони походять із ненадійного джерела.
— А саме?
Бренан зам’явся. Йому стало трохи ніяково.
— Ну, зі звичайних розмов, а ще — з книжки „Чарівний острів Тір Мінеган і його дивовижні мешканки“.
Кілька секунд Ґвен стримувалася, та зрештою не стерпіла і зайшлася дзвінким сміхом.
— Справді? Ти не жартуєш? Це ж дитяча книжка… Ну, не зовсім дитяча, але несерйозна.
— Я не міг купувати серйозні книжки, — пояснив Бренан. — Чаклунську літературу продають лише в книгарнях, власниками яких є чаклуни. А я не ризикував привертати до себе зайву увагу. Боявся… — Він замовк, збираючись на рішучості. Такого-сякого оптимізму йому додавало те, що Ґвен ставилася до нього доброзичливо, без найменшої остороги… Хоча це могло бути лише хитрістю з її боку. — Та й зараз боюся, що в мені криється Зло.
2
Звичайний абрадський рік триває 368 днів, високосний — 369. Рік поділяється на дев’ять місяців: