Дівчина спрямувала на нього співчутливий погляд.
— Бідолаха! Уявляю, як ти мучився… А до того ти не зустрічав жодного чаклуна? Невже їх так мало в Кередіґоні?
— Я не кередіґонець, — сказав Бренан. — Моя вимова тільки здається кередіґонською. Насправді я з Лахліну.
Ґвен була шокована:
— З Лахліну? Жартуєш!
— Аж ніяк. Я народився і зріс на Лахліні.
Вона повернула своє морозиво на столик, налила до келиха соку і відпила ковток. Увесь її вигляд виказував безмежну розгубленість.
— Це просто неймовірно. Не розумію, як… Та я взагалі нічого не розумію! Ти не міг народитися на Лахліні. І вижити там не міг.
— Так, це справжнє диво, — погодився Бренан. — Часом мені й самому не віриться, що я так довго прожив на Лахліні і зміг уціліти. Тим більше, що чарувати почав ще в п’ятирічному віці. Інші батьки відразу б віддали мене до рук поборників — чи просто задушили б уві сні, щоб мати менше клопоту. В нас часто так роблять, коли помічають за дітьми прояви чаклунського хисту — або власноруч їх убивають, або просять про послугу когось із знайомих, — а потім видають це за природну смерть.
— Я про це чула, — майже пошепки мовила Ґвен. — Це так жахливо…
— А з іншого боку, милосердніше, ніж прирікати дітей на тортури та спалення на вогнищі. Поборники називають це „очищенням від мерзоти“… — Бренан невесело посміхнувся. — Не знаю, та й не хочу дізнатися, чи розглядали мої рідні такий варіант. Головне, що вони на це не пішли, а вирішили зберегти мені життя, ризикуючи накласти власними головами. На щастя, наша сім’я мешкала відлюдно, на маленькій віддаленій фермі, де працювали лише тато з мамою, а гості нас відвідували нечасто. Тому єдиним обмеженням, яке мені дошкуляло, була заборона бігати до найближчого села, де мешкали всі мої товариші. А коли вони приходили до мене, тато їх проганяв: мовляв, я вже виріс і маю працювати, а не байдики бити з неробами-друзями. Зрештою вони перестали приходити, і я мусив гратися наодинці, дедалі частіше розважаючись чарами, а батьки по черзі наглядали за мною. Ясна річ, у маґії вони геть нічого не тямили, але стежили, щоб я собі не нашкодив, і навчали мене обережності. Поступово я засвоїв від них дві важливі речі: по-перше, в моїй силі немає нічого лихого, лихими можуть бути лише мої вчинки; а по-друге, інші люди ненавидять маґію й бояться чаклунів, тому за жодних обставин я не повинен показувати свого володіння чарами.
— Твої батьки мудрі люди, — зауважила Ґвен. — Якби вони просто залякували тебе й забороняли чарувати, ти б рано чи пізно викрив себе. І швидше рано, ніж пізно.
— Ця ідея належала моїй матері. Вона була з освіченої родини і розуміла, що мій єдиний шанс на порятунок — навчитися контролювати свою силу. Також вона усвідомлювала, що я все одно не зможу довго протриматися на Лахліні, тому переконала батька відкладати всі вільні гроші для майбутнього переїзду на Абрад.
— То зараз вони мешкають у Кередіґоні?
Бренан відчув, як до його горла підкочується тугий клубок. Щоразу на згадку про батьків його душили сльози, але він усіма силами стримував їх, бо чоловікам плакати не личить.
— Ні, залишились на Лахліні, — глухо відповів він. — У могилі. Чотири роки тому в нас була епідемія холери, від якої обоє вмерли. Завжди боялися тільки поборників, а згубила їх хвороба. У мене ж не було навіть легкого нездужання. Взагалі не пам’ятаю, щоб я на щось хворів, бодай на нежить. Певно, це через мою чак… відьмацьку силу. — Бренан запитливо глянув на Ґвен, та ствердно кивнула, і він продовжив: — Я нічим не міг їм зарадити. І тоді не вмів лікувати, і зараз не вмію. А наші лікарі були безпорадні, бо всі дієві засоби від холери виготовляються абрадськими чаклунами, і їх заборонено завозити на Лахлін.
— Мені дуже шкода, Бренане, — м’яко сказала Ґвен. — Отже, після смерті батьків ти переїхав на Абрад?
— Не відразу. Заощаджених грошей бракувало навіть на одне місце на кораблі, а за нашу ферму мені пропонували просто смішні гроші — і через мою молодість, і через недавню епідемію. Сам я порядкувати на землі не вмів, батьки виростили мене білоручкою, — він мигцем глянув на свої пальці. — Вони здебільшого заохочували мене до навчання, у нас було чимало книжок, які мама успадкувала від діда. Твердили, що я маю бути грамотним, аби потім, коли ми переберемося на Абрад, зміг вивчитися на справжнього чаклуна і забезпечити їм безбідну старість. Тому я здав ферму в оренду — за суто символічну платню, але надійним людям, які могли про неї подбати. А сам поїхав до Дервеґа, де мешкала материна рідня, і став працювати в їхній майстерні. На початку минулого року нарешті зміг продати батькову ферму й вирушив на Абрад… Оце й уся моя історія.