Коли Фінвар аб Дайхі вийшов, Шайна запитливо глянула на Ґвен:
— Як гадаєш, він щось задумав?
— Хтозна. Фінвар завжди каламутить воду, така вже його інтриґанська натура. Але не бачу, чим він може зашкодити нам, не зашкодивши собі… І взагалі, це вже не моя проблема. Нехай цим переймається Брігід, а я спокійно собі добуду останні дві години на посаді реґента і вмию руки. Слуги вже пакують мої речі для подорожі… — Ґвен замовкла, вагаючись. — Мабуть, не варто просити, щоб ти супроводжувала мене до Рондава.
— Краще не треба, — сказала Шайна. — Навряд чи це сподобається Бренанові. Він, звичайно, не заперечуватиме проти моєї поїздки, але…
— Так, розумію, — квапливо урвала її Ґвен. — Це була погана ідея. — Вона тихо зітхнула. — І вибач за ті слова, які я наговорила тобі навесні. Вибач, що тоді прогнала тебе. Якби ти залишилася в Кил Морґанасі, якби ми були разом, коли з’явився Бренан, усе склалося б інакше. Я б не розбила йому серце… і собі також.
— А ще мені, — додала Шайна й недбало стенула плечима. — Та який сенс про це говорити. Минулого все одно не повернеш. Що було, те загуло…
Розділ XVI
Кімнату було захищено глушильними чарами, тому здавалося, що за вікном панує мертва тиша. Хоча насправді будинок, де мешкав Кіннан аб Мадоґ, стояв на Менедав Хеварах, одній з найлюдніших вулиць Кованхара. Навіть зараз, у цьому надійному сховку, Фейлан почувався дуже незатишно, перебуваючи в центрі чаклунської столиці, де мало не на кожнім розі висіли оголошення з його портретом та обіцянкою щедрої винагороди за допомогу в розшуку від Університетського Маґістрату і ще щедрішої — від Відьомського Сестринства.
А втім, такі листівки були не лише в Кованхарі. Стараннями відьом вони поширилися по всьому Північному Абраду і вже потроху потрапляли на Південь та довколишні острови. За шість тижнів, що минули після Ярлахової загибелі, а надто ж за останні тридцять днів, від часу подій у карсаллоґському порту, Фейлан став чи не найвідомішим з усіх сучасних чаклунів, йому навіть вигадали прізвисько — чорний професор. Когось іншого на його місці, може, й тішила б така сумнівна слава, проте сам він був аж ніяк не в захваті від того, що його іменем уже починають лякати дітей, а на минулому тижні один зухвалий злодюжка в Лидаві скористався своєю зовнішньою схожістю з ним, щоб серед білого дня пограбувати ювелірну крамницю. З молодих літ Фейлан прагнув жити спокійним, непомітним життям, не привертаючи до себе зайвої уваги. На жаль, тепер про спокій і непомітність йому годі було мріяти…
— Мені це чекання вже в печінках сидить, — похмуро мовив Кіннан, пересунувши на шаховій дошці свого короля під захист тандему з князя та вежі. — Грець би хопив ту Падерай з її обережністю. А найпаскудніше те, що Ан Нувін цілком довіряє її судженням.
„І правильно робить,“ — подумав Фейлан, зробивши у відповідь хід лицарем. Якби не це, Кіннан давно б утнув щось безглузде й необачне, на зразок викрадення принцеси Фіннели вер Ріс. А так йому доводилося стримувати себе і, зібравшись із рештками терпіння, чекати моменту, коли їхній таємничій спільниці з Тір Мінегану знадобиться допомога. Втім, якщо все піде за її планом, Падерай упорається й сама, але потім їй буде потрібне місце, де вона зможе сховатися від гніву відьом. Фейлан збирався запропонувати до її послуг свій острів — не той, що порекомендував йому Йорверт, а інший, розташований на тисячу миль західніше. Зараз там повним ходом велися роботи зі спорудження невеликої й затишної садиби посеред дрімучих джунґлів. Семеро будівельників працювали не за страх, а за совість, не з-під батога, а із щирим завзяттям, бо належали до південської секти Свідків Аґравайна — це було одне з ритуальних імен Темного Володаря, запозичене з якоїсь давно забутої мови Старого Світу. Серед них був навіть чаклун, щоправда, слабенький і недолугий; у юному віці йому зовсім не вдавалися чари, і лише згодом, ставши на службу Ан Нувінові, він зміг бодай частково опанувати свою мізерну силу.
Наступні кілька хвилин Кіннан пильно роздивлявся позицію на шахівниці в марному сподіванні знайти якийсь вихід з безнадійної ситуації. Врешті-решт відвів вежу на правий фланґ, підставивши під удар свою королеву. Насправді ця найсильніша з шахових фіґур називалася відьмою, проте в Кованхарі здавна було заведено називати її королевою. Чаклуни впродовж століть активно пропагували цю назву при всіх королівських та княжих дворах Абраду, але, на їхню прикрість, вона ніде не прижилася — навіть на Півдні, дарма що там не любили відьом. Ну, а на Лахліні шахи взагалі вважалися нечестивою грою і прирівнювалися до читання єретичних книжок.