Якби Фейлан був уважнішим, то, безумовно, помітив би замасковане плетиво, яке мало спрацювати при спробі вийти на поверхню. Проте йому й на думку не спадало, що тут, у Тиндаярі, на нього чигатиме пастка, тому він був геть не готовий до такого розвитку подій і не встиг вчасно зреагувати на паралізувальні чари, що вибухнули під ногами і швидко розбіглися по всьому тілу. А наступної миті за якийсь десяток кроків від нього зненацька збурилися потоки темної енерґії, відкривши присутність людини, що досі ховалася за своєю непорушністю. У Фейлана влучив потужний маґічний імпульс, його розум потьмарився, і він із пітьми Тиндаяру поринув у морок безпам’ятства…
За свої п’ятдесят з гаком років Фейлан ще жодного разу не втрачав свідомості і знав про відчуття, якими супроводжується повернення до тями, лише зі слів інших людей. А їхні оцінки дуже різнилися — від недбалих тверджень, що це схоже на звичайне пробудження після міцного сну, до розповідей про нестерпний головний біль, сплутаність свідомості та частковий розлад слуху і зору.
Фейлан так і не отримав нагоди перевірити, чиї враження були ближчі до істини. Йому не дали опритомніти природним шляхом, а рвучко висмикнули із забуття з допомогою чарів. Причому зробили це без найменшої делікатності, нітрохи не переймаючись тим, що від такої наруги над його єством Фейланові мало не вивернуло всі нутрощі, у голові немов закалатав величезний дзвін, кожен м’яз судомило, а кожна кістка пронизливо боліла.
Трохи оговтавшись, Фейлан виявив, що лежить на підлозі в кутку невеликої кімнати, яку освітлював маґічний ліхтар на столі біля затемненого чарами вікна. Неподалік у кріслі сиділа юна дівчина з довгим русявим волоссям, вбрана у вишукану, дарма що простеньку, сукню волошкового кольору. Її великі сірі очі дивилися на Фейлана пильно, з деякою осторогою, але без тіні страху. І вона мала вагомі підстави не боятись його: як свідчив Фейланів маґічний зір, дівчина була дуже сильною чаклункою, а хитра пастка, що в неї він потрапив під Бланахом, вказувала на майстерне володіння чорними чарами.
Безумовно, Фейлан був її бранцем, проте його не стримували ніякі пута — ні звичайні, ні маґічні. Він мав вільний доступ до своєї чаклунської сили і будь-якої миті міг прикликати до себе темну енерґію. Хтось інший на його місці, скажімо, Кіннан аб Мадоґ, негайно б скористався з такої недбалості, щоб напасти на дівчину, проте Фейлан не став цього робити. Він завжди був обережним та поміркованим, звик спершу думати, а вже потім діяти, тому швидко збагнув, що дівчина залишила його вільним зовсім не з необачності. Схоже, вона тільки й чекала від нього нападу або спроби втекти, пірнувши в Тиндаяр, і була готова дати йому рішучу відсіч. А Фейлан сумнівався, що в своєму теперішньому стані зможе протистояти їй. Та й не бачив у цьому потреби — хай там хто була ця дівчина, хоч там як здобула доступ до Тиндаяру і хоч що робила на Лахліні, головне, що вона належала до слуг Темного Володаря, а отже, мусила коритися певним правилам. Наразі ці правила були на цілком на боці Фейлана і вимагали від неї цілковитого послуху.
Загалом, стосунки між чорними чаклунами ніколи не були безхмарними. Завжди вистачало підступів, інтриґ, зради та ошуканства. Братство постійно роздирали гострі міжкланові суперечності, які часто-густо виливались у відверту ворожнечу, а всі спроби запобігти численним конфліктам, запровадивши жорстку орґанізаційну структуру, неодмінно зазнавали фіаско. Востаннє це намагався зробити Ірдан аб Брін, який, завдяки своєму величезному авторитетові й надзвичайній харизмі, зумів примирити найвпливовіших лідерів, зібрав їх у Раду Темних Майстрів, а сам став на чолі Братства. Після його смерті Рада ще кілька років продовжувала діяти, але поступово загрузла у внутрішніх чварах, так і не спромігшись обрати нового великого майстра, і зрештою припинила своє існування. Темне Братство знов перетворилося на конґломерат автономних ґруп та уґруповань, що вели між собою нескінченну й безглузду боротьбу і за першої-ліпшої нагоди встромляли одне одному палиці в колеса.
Демони не втручалися в ці конфлікти, лише вимагали, щоб розбірки в середовищі чорних жодним чином не шкодили їхній службі Володареві. Тож коли чаклун здобувався високої честі виконувати для Ан Нувіну якусь роботу, то на цей час він ставав недоторканним і міг розраховувати на всіляке сприяння з боку решти колеґ, незалежно від їх особистого ставлення до нього. Створювати йому перепони в цій місії (ба навіть просто відмовляти в допомозі) вважалось у Братстві тяжким злочином.