Усі троє подивилися на нього.
— І що ти пропонуєш? — запитала Шайна.
— Нехай сестра Брігід і далі навчає мене історії, але не торкається при цьому Катерлаху… Ні, я розумію, що без згадок про нього обійтися не можна, це ж не якась маленька й незначна країна, просто не треба зосереджувати на ньому увагу.
— Розумію, — сказала Брігід. — Ти хочеш, щоб я викладала тобі всесвітню історію.
— Так. І, звичайно ж, історію Сестринства. А вчителя з історії Катерлаху я оберу собі сам.
— Маєш когось на оці? Хто це?
— Третій помічник королівського секретаря Холас аб Явел. Кілька днів тому король надіслав його до мене з деякими документами, і ми розговорилися про Лаврадирські острови. Він дуже ясно і зрозуміло виклав своє бачення цієї проблеми, розповів про передумови її виникнення, ґрунтовно розібрав усі причини, що призвели до втрати Катерлахом контролю над островами. Майстер Холас закінчив Тахрінський Університет, має ступінь… — Бренан зробив коротку паузу і старанно, щоб не помилитися, вимовив: — …бакалавра з історії та права. Гадаю, він досить обізнаний у предметі, щоб бути моїм учителем.
Фінвар аб Дайхі неквапно кивнув:
— Загалом, це мене влаштовує. Катерлахець, людина короля… Але спершу я маю з ним поговорити.
— І я також, — додала Брігід. — Якщо цей майстер Холас і справді добре розуміється на історії, заперечувати не буду.
— І тоді, — підхопив гладкий лорд, — ми усунемо останню перешкоду на довгому шляху нашої співпраці.
— Тільки не журіться, — втішила його Шайна. — Ви неодмінно знайдете ще сотню різних причин, щоб зробити цей шлях не лише довгим, а й тернистим.
— Мене дуже тішить, пані, що ви такої високої думки про мої скромні таланти, — сказав Фінвар і з цими словами підвівся. — З вашого дозволу, я вже піду. Скоро тут будуть мої рідні, треба їх зустріти. До речі, лорде Бренане, мій Туахал тепер щодня проситься до Рінанхару. Панночка Марвен просто причарувала його.
Коли він у супроводі Брігід вийшов із вітальні, Шайна запитала:
— А що Марвен? Так і не відкрилась тобі?
— На жаль, ні. Торочить одне й те саме: що він милий і чемний хлопець, що вона вдячна мені за турботу — і хтозна, що в неї насправді в голові. От якби йшлося про Ґрайне, я б відразу все збагнув.
Сестра взяла його за руку.
— Нічого, братику, ти просто наберися терпіння. Рано чи пізно крига в її серці розтане…
Незабаром до кімнати повернулася Брігід зі свіжим листом у руках. Шайна зацікавлено глянула на нього.
— Це з Мінегану? Є якісь новини?
— Тільки не ті, про які ти мрієш, — відповіла Брігід із поблажливою усмішкою. — Та ти й сама розумієш, що якби Ріанина Іскра бодай трохи потьмяніла, тебе б негайно сповістили про таку радісну подію.
Шайна зашарілась і потупила очі. Бренан хотів був запитати, як там справи з мечем, чи найстарші не змінили свого рішення, але стримався, не бажаючи зайвий раз дратувати сестру. Щодо меча вони рішуче розходились у поглядах — Шайна вважала, що цього разу найстарші, як виняток, прийняли правильне рішення, а от Бренан стояв на тому, що вони повелися з Ріаною негарно. Він погоджувався з тим, що впокореного чорного слід тримати подалі від неї, бо інакше вона вешталася б Тиндаяром, напрошуючись на бійку з демонами, але забирати меч, який був її законним здобутком, та ще й корився лише їй одній, зовсім не годилося.
Дочитавши листа, Брігід сказала:
— Виявляється, професор аб Нейван учора дістався аж до Кайродора. Там заночував у одного зі своїх колишніх студентів, а зранку вирушив далі.
Бренан розгублено похитав головою. Лише вчора вранці Шимас аб Нейван відбув з Тір Мінегану — не на кораблі, а просто полетів через море до Івидону. По обіді вже був у Карфирдіні — про що, як і домовлявся з Ріаною, Ейрін та Івін, сповістив тамтешніх відьом, — а тепер з’ясувалося, що на цьому не зупинився і того ж таки дня долетів до столиці сусіднього Коннахту.
— Виходить, за день він подолав вісімсот миль, — вражено мовила Шайна. — І ще приблизно стільки ж йому залишилося до Кованхара. Новий рік зустріне вже там… Ні, Ріана таки дурна. Я б на її місці без вагань обрала плащ.
— Думаю, чимало сестер поділяють твою думку. — Брігід сіла в крісло й поклала листа на шафку праворуч від себе. — А деякі з них щиро переконані, що жоден чаклун не гідний володіти цим плащем. Боюся, знайдуться й такі, хто не обмежиться самими лише думками про це. — Вона спохмурніла. — Може, найстаршим і варто було забрати в професора плащ. Для його ж власного добра…