— І до чого ви ведете? — запитала Брігід.
— А хіба не зрозуміло? — На цей час Фінвар уже цілком опанував себе і став триматися так, ніби був господарем становища. — Я практична людина, пані, й мушу змиритися з тим, що мій похід за короною безславно закінчився. А ви, відьми, жінки розсудливі, тож маєте усвідомлювати, що, втоптавши мене в багнюку, забруднитеся й самі, а виграє від цього лише ґраф Карвадонський. Це особливо небажано, якщо він і справді пов’язаний з чорними чаклунами. У такому разі лорд Авлайд не поведеться на ваш маскарад, як я. Він відразу збагне, що його перевіряють, і розіграє святу невинність.
— Тобто, — обурилася Шаннон, — ви пропонуєте все забути? Просто подарувати вам те, що через свою легкодухість ви дозволили вбити короля?
— Це буде не подарунок, пані, а взаємовигідний обмін. Ви заплющуєте очі на… гм… на виказану мною слабкість у цій ситуації, а навзамін я усуваюся від боротьби за престол і займаю нейтральну позицію.
— Лише нейтральну? — запитала Шайна.
— Гадаю, це справедливо. А коли хочете більше, то маєте запропонувати ще щось, крім вашої поблажливості. Ви ж розумієте, що я — це не один голос. Уже зараз на моєму боці п’ятеро виборних лордів та двоє ґрафів — Оґирський і Коркайгський. Певна річ, ґрафи не стануть сліпо виконувати моє побажання, та й Еїн аб Хадар проголосує так, як скаже старший брат, зате решта четверо в мене в кишені. А включно зі мною, це п’ять голосів. Хочете їх отримати — платіть.
„Але ж і нахаба!“ — подумала Шайна, дивлячись на гладкого лорда з якимсь гидливим захопленням. — „Інший на його місці віддав би все, тільки б відьми відчепилися від нього і не звинувачували у зв’язках із чорними. А цьому покидькові мало вийти сухим із води. Він ще й хоче нагріти собі руки…“
— І яка ж ваша ціна? — поцікавилася Брігід.
Фінвар аб Дайхі стримано посміхнувся.
— Запевняю, вона цілком прийнятна. Власне, від вас мені потрібно лише одне — переконати лорда Бренана погодитися на неї.
Розділ VI
Палац Святої Віри в Касневиді стояв на найвищому з міських пагорбів, здіймаючись над рештою будівель, включно з князівською резиденцією. Певна річ, це дуже не подобалося касневидським князям, і вони з покоління в покоління кляли свого далекого предка, який чотири століття тому, в нападі благочестя, подарував Конґреґації свій родовий замок у старій частині міста. Себе, звичайно, він теж не обділив і натомість побудував розкішний палац у новому середмісті, але відтоді кожен, хто наближався до Касневида з півдня та заходу, передовсім помічав твердиню поборників — справжніх господарів міста. Як, власне, і всієї країни.
Цього разу Ківан аб Ридерх прибув у Касневид іншим шляхом, і Палац Святої Віри не муляв йому очі впродовж останніх миль подорожі. Та й ці милі він подолав швидко, за лічені кроки, оскільки йшов через Тиндаяр. Ішов упевнено, без страху, непомильно орієнтуючись у пітьмі підземного світу. Аж сам дивувався своїй вправності — бо минуло якихось п’ятнадцять днів, відколи присягнув леді Елвен на вірність і отримав з її рук владу над темною енерґією, а вже почувався в Тиндаярі, мов риба у воді.
Його супутниця, шістнадцятирічна Нейве бан Торін, трималася дещо скуто й непевно, хоча приєдналась до повстанців лише на півтора дня пізніше за Ківана. Чаклунської сили їй не бракувало, але вона була звичайна дівчина, полохлива й обмежена, зовсім не рівня відважній і гострій на розум леді Елвен. Якби її не чіпали, Нейве б і далі жила в своєму глухому селі, народжувала й виховувала дітей, дбала про чоловіка. Але склалося так, що саме чоловік, за якого вона вийшла три місяці тому, заскочив її за чарами і повівся, як типовий лахлінець — чкурнув геть із хати й підняв на ноги все село. На звістку про те, що понад шістнадцять років вони жили поруч із Китрайловим поріддям, селяни оскаженіли, нашвидкуруч озброїлися вилами, сокирами, косами та іншим господарчим приладдям і рушили виправляти свій прикрий недогляд. А найбільше дівчину вразило те, що на чолі знавіснілого натовпу, пліч-о-пліч із місцевим проповідником, ішли її рідні — батько, брати та дядьки з їхніми дорослими синами.
Нейве вистачило глузду не сподіватися на ласку односельців. Вона збагнула, що ні каяття, ні благання тут не зарадять, а єдиний її порятунок — негайна втеча. На щастя, село було невелике, переслідувачів набралося небагато, і дівчині вдалося відірватись від них. Надвечір того самого дня (це вже з’ясував Ейнар аб Дилан, чи як там його звати насправді) до пошуків долучились поборники з найближчої залоги Конґреґації, але не змогли напасти на її слід.