— Вона вже жалілась мені на свою гірку долю, — сказала Ейрін. Чари для заживлення шкіри належали до переліку базових і були дуже простими; їй самій вони вдалися з першого разу. — Біда Морін у тому, що вона надто всім переймається.
— От не розумію, — знизала плечима Фіннела. — Коли щось умієш, невже важко зробити це при інших?
— Тобі неважко, — сказала Ейрін. — І мені, і Гелед. Проте Морін не така впевнена в собі… Ну все, я готова. Ходімо.
Вони спустилися сходами на перший поверх і вийшли з палацу. Вже настала рання зимова ніч, проте на площі перед Тах Ерахойдом і на всіх прилеглих вулицях було світло від численних маґічних ліхтарів. З ініціативи Ейрін, дівчата перетнули навскоси людну площу і вздовж Белах-на-Ґвайр рушили на північ.
— Тільки не треба далеко, — попередила Гелед. — За півгодини вечеря.
— Не турбуйся, встигнемо, — відповіла Ейрін. — Лише дійдемо до театру, подивимось афіші. Я чула, що сьогодні прибула акторська трупа з Лойгіру, і в сатарн буде їхня прем’єра. Тільки не знаю, що за вистава.
— Історична, — сказала Гелед, що була великою шанувальницею театрального мистецтва. — Про короля Бехада аб Фейндлаха, який правив Алпайном наприкінці дванадцятого сторіччя. Сестра Шіван бачила її на початку осені, коли гостювала в Блакліаху. Розповідала, що там навіть стався скандал — алпайнський посол висловив офіційний протест через те, що в тій п’єсі Бехадові з дружиною приписується вбивство його попередника, короля Донхага. Погодься, це й справді повна маячня.
Ейрін похитала головою.
— Тут мені важко судити. Я ще погано орієнтуюся в історії Північних Королівств.
— Отакої! — іронічно озвалася Фіннела. — Це ж нікуди не годиться. Ану швиденько біжи читати, що там сталося в Алпайні у дванадцятому столітті.
— Ще встигну. Минуле ніде не подінеться — яким було, таким і залишиться. Може, воно й на краще, що я не знаю, як усе відбувалося насправді. Дивитимусь виставу без упередження.
— Але ж вона спотворює історію, — наполягала Гелед.
— Ну то й що? Коли я захочу історичної достовірності, прочитаю хроніки. А від вистави чекаю іншого — цікавого сюжету, гарної постановки і переконливої гри акторів. Ти змалку звикла до театру, Гелед, тому така перебірлива. Я ж донедавна могла бачити лише виступи мандрівних труп, що час від часу приїздили до Кардуґала. Та про них краще не згадувати.
— Це точно, — підхопила Фіннела. — Жалюгідне видовище! До того ж вони завжди показують усілякі дурні комедії.
— Бо ні на що інше не годні, — зневажливо мовила Ейрін. — Смішать людей не своїм талантом, а своєю бездарністю.
Невдовзі дівчата дійшли до площі Комхарад, обіч якої стояла масивна будівля Старого Абервенського Театру. Колись він був просто Абервенським Театром, а свою теперішню назву отримав шість десятиліть тому, після появи в місті Посполитого Театру, що від самого початку свого існування орієнтувався на невибагливі смаки пересічних мешканців Тір Мінегану. Згодом конкуренцію йому в цій ніші склав Новий Театр, побудований у припортовому районі поруч із Балаганним майданом, де артисти здавна розважали просту публіку під відкритим небом. А Старий Театр залишався респектабельним закладом, що тішився протекцією відьом, і про виступи на його сцені мріяв чи не кожен абрадський актор.
Наближався час вечірньої вистави, тож перед театром було велелюдно. Щодня о цій порі сюди з’їжджалися вершки мінеганського суспільства — чаклунки й нечисленні чаклуни, заможні городяни та поміщики зі своїми родинами (насправді вони були лише управителями маєтків, бо вся земля на острові належала Сестринству, проте воліли називати себе поміщиками, оскільки їхня посада, як правило, передавалась у спадок). Нікого з відьом видно не було — зазвичай вони приходили перед самісіньким початком вистави, і адміністрація театру до останнього моменту притримувала для них найкращу ложу, яку всі називали відьомською.
Під портиком з колонами, трохи праворуч від головного входу, Ейрін помітила Ґлиніш вер Лейфар — чаклунку, що викладала їй теорію передбачень, а також асистувала Івін на чотирьох заняттях. Вона і ще кілька чаклунок оточили півколом огрядного чаклуна літнього віку з великою залисиною над високим лобом і про щось жваво з ним розмовляли.
— Це, мабуть, сам Ісґвид аб Мейндир, — припустила Гелед. — Ходімо, познайомимося з ним.
— Ходімо, — погодилась Ейрін.