— Будь ласка!
У книзі після імені Баскервіль було записано ще два. Одно було Теофілус Джонсон з родиною із Нюкастл, а друге, пані Олдмор з покоївкою із Гай Лодж, Альтон.
— Це, мабуть, той самий Джонсон, якого я колись знав, — сказав Голмз. — Він правник — чи не так? — сивий і шкутильгає.
— Ні, цей Джонсон — власник кам’яновугільних копалень — дуже рухливий джентльмен, не старший за вас.
— Ви, мабуть, дуже помиляєтесь щодо його спеціальності.
— Ні, він уже багато років спиняється в нашому готелі, і ми його дуже добре знаємо.
— Це інша справа. А пані Олдмор? Я щось пригадую, ніби прізвище іі мені знайоме. Даруйте мені мою цікавість, але часто буває, що, навідуючись до одного приятеля, знаходиш іншого.
— Вона хвора жінка. Її чоловік був майор, і вона завжди, коли буває в місті, спиняється в нас.
— Дякую. Я, здається, не можу претендувати на знайомство з нею.
— Цими запитаннями, Ватсоне, — казав він далі тихим голосом, поки ми йшли східцями, — ми встановили дуже важливий факт. Ми тепер знаємо, що людина, яка цікавиться нашим приятелем, не спинилася в одному з ним готелі. Це визначає, що намагаючись, як ми бачили, стежити за ним, він разом з тим боїться бути поміченим. Ну, а це дуже знаменний факт.
— Чим?
— А тим… Еге, любий друже, в чому справа?
Обходячи бильця, вгорі східців ми натрапили на самого Генрі Баскервіля. Його обличчя паленіло від гніву. Він тримав у руці старий запорошений чобіт. Він був до того розлючений, що слова не виходили в нього з горла; коли ж він передихнув, то заговорив на далеко вільнішому і більш західному діалекті, ніж той, яким говорив ранком.
— Мені здається, що в цьому готелі мене морочать як дурня, — вигукнув він. — Раджу їм бути обережними, а то вони побачать, що не на такого напали. Хай їм біс. Коли цей дурень не знайде свого чобота, то хай начуваються. Я розумію жарти, пане Голмз, але цього разу вони перебрали через край.
— Ви все ще шукаете свого чобота?
— Так, і маю намір його знайти.
— Але ж ви казали, що то був новий, рудуватий чобіт.
— Так, а тепер це старий, чорний.
— Що, невже?
— Саме так, в мене було всього три пари чобіт: нові рудуваті, старі чорні і ці полаковані, що на мені. Минулої ночі в мене взяли один видублений чобіт, а сьогодні в мене потягли чорний. Ну, знайшли ви його? Та кажіть же, не стійте так, витріщивши очі?
З'явився схвильований лакей.
— Ні. Я довідувався в усьому готелі й нічого не міг дізнатись.
— Гаразд! Або чобіт мені повернуть до захід сонця, або я піду до господаря і скажу йому, що вмить виїжджаю з його готелю.
— Його знайдуть, впевняю вас. Якщо ви будете терпеливий — його знайдуть.
— Сподіваюсь, інакше це буде остання річ, яку я втрачаю в цьому вертепі злодіїв. Проте, даруйте мені, пане Голмз, що я турбую вас такими дурницями.
— Я вважаю, що це варто турбот.
— Як ви це все з'ясовуєте?
— Я й не пробую з'ясовувати цього випадку. Він мені здається дуже безглуздим і дивним.
— Так, дивний, — промовив задумливо Голмз.
— А що ви самі про нього думаєте?
— Я не скажу, що тепер я розумію його. Це дуже складна справа, сер Генрі. Коли зв'язати з ним смерть вашого дядька, то я скажу, що з п'ятисот справ першої ваги, якими мені доводилось займатися, жодна не зачіпала мене так глибоко. Але в нас у руках кілька ниток, і всі шанси за те, що як не та, так інша приведе нас до істини. Ми можемо витратити час, керуючись не тією, якою слід, але рано чи пізно ми натрапимо на певний шлях.
Ми приємно прогаяли час за сніданком і дуже мало говорили про справу, яка нас поєднала. І тільки коли ми перейшли в приватну вітальню Генрі Баскервіля, Голмз спитав його, що він плянує робити.
— Поїду в Баскервіль Гол.
— Коли?
— Наприкінці тижня.
— По суті, — сказав Голмз, — я вважаю ваше вирішення за розумне. Для мене цілком очевидно, що в Лондоні стежать за вами, і в мільйонному населенні цього величезного міста важко довідатись, хто стежить і яка його мета. Коли його наміри злостиві, то він може спричинити вам нещастя, і ми безсилі його усунути. Ви не знали, лікарю Мортімер, що сьогодні ранком за вами стежили від мого дому?
Лікар Мортімер здригнувся.
— Стежили? Хто?
— На жаль, цього я вам не можу сказати. Чи немає між вашими сусідами або знайомими в Дартмурі кого — небудь з густою чорною бородою?
— Hi … Ox, чекайте! Так, у Барімора, лакея сер Чарлза, густа чорна борода.
— А де Барімор?
— Йому доручено баскервільський дім.
— Нам краще впевнитися, чи справді він там і чи не попав він яким — небудь чином в Лондон.