— Але як же ви довідаєтесь?
— Дайте мені телеграфний бланк:
Чи все готове для сер Генрі?
— Цього досить. Пошліть на адресу Барімор, Баскервіль Гол. Яка найближча телеграфна станція? Ґрімпен? Чудово, ми пошлемо другу телеграму поштмайстрові:
Телеграму Баріморові передати у власні руки. Коли його немає, телеграфувати відповідь Генрі Баскервіль, Нортумберландський Готель.
— Це дасть нам змогу довідатись до сьогоднішнього вечора, чи Барімор у Девоншірі, чи його немає.
— Це правильно, — сказав Баскервіль. — А до речі, лікарю Мортімер, що являє собою цей Барімор?
— Це син старого управителя, який вже помер. Ця родина доглядала Баскервіль Гол протягом чотирьох поколінь. Оскільки мені відомо, він і його жінка гідні цілковитої поваги.
— Але разом з тим, — сказав Баскервіль, — зрозуміло, що від того часу, як ніхто з нашої родини не жив у Баскервіль Гол, вони мають чудовий будинок, і при тому — жодної праці.
— Це так.
— Чи одержав що — небудь Барімор за заповітом сер Чарлза? — запитав Голмз.
— Він і його жінка одержали по п’ятсот фунтів.
— А чи знали вони, що одержать ці гроші?
— Так, сер Чарлз дуже любив розповідати зміст свого заповіту.
— Це вже цікаво.
— Сподіваюсь, — сказав лікар Мортімер, — що ви не поставитесь підозріло до всякого, хто одержав спадщину від сер Чарлза, бо й мені він залишив тисячу фунтів.
— Справді, а ще кому?
— Він залишив багато незначних сум окремим особам і великі суми на громадську благодійність. Решту одписано сер Генрі.
— А яка велика ця решта?
— Сімсот сорок тисяч фунтів.
Голмз здивовано підняв брови і сказав:
— Я ніяк не сподівався, що спадщина сер Чарлза досягає таких величезних розмірів.
— Сер Чарлз мав репутацію багатої людини, але ми не знали, оскільки він у дійсності багатий, поки не розглянули його паперів. Загальна вартість помістя визначена приблизно в мільйон.
— Ого! За такий шматочок людина може зважитись на відчайдушну справу. Ще питання, лікарю Мортімер. Припустимо, що з нашим молодим приятелем трапиться щось (даруйте мені таке неприємне припущення), — кому дістанеться тоді помістя?
— Через те, що Роджер Баскервіль, молодший син сер Чарлза, помер нежонатий, то помістя перейде до далеких родичів Дезмондів. Дезмонд — підстаркуватий пастор у Вестморланді.
— Дякую. Всі ці подробиці дуже цікаві. Чи зустрічались ви з Дезмондом?
— Зустрічався. Одного разу він був у відвідинах в сер Чарлза. Це людина пристойна і святого життя. Я пам’ятаю, він відмовився прийняти від сер Чарлза спадщину, хоч той і настоював, щоб призначити йому будь — що.
- І людина з такими невибагливими звичками могла б успадкувати мільйони сер Чарлза?
— Він успадкував би помістя, бо такий порядок переходу спадщини. Він одержав би також і гроші, якби справжній власник не розпорядився ними інакше, на що він має цілковите право.
— Чи написали ви свій заповіт, сер Генрі?
— Ні, пане Голмз, у мене не було на це часу, бо я тільки вчора довідався про стан речей. Але, в усякому разі, я вважаю, що гроші мусять іти разом з помістям. Такі були переконання мого бідолашного дядька. Яким чином власник зможе без грошей підтримати свою власність? Він, земля й гроші не можуть бути роз’єднані.
— Це так. Отже, сер Генрі, я згоден з вами, що вам слід негайно поїхати в Девоншір. Тільки я пропоную вам один захід обережності: ні в якому разі ви не мусите вертатися туди сам.
— Лікар Мортімер вертається зі мною.
— Але в лікаря Мортімера практика, яку він не може кинути, та, крім того, дім його кілька миль від вашого. При всьому своєму бажанні він не в змозі буде допомогти вам. Ні, сер Генрі, ви мусити взяти з собою надійну людину, що була б завжди коло вас.
— Чи можлива річ, пане Голмз, щоб ви самі згодились поїхати?
— Коли настане криза, я подбаю особисто приїхати: але ви розумієте, що з моєю великою практикою і з постійними звертаннями порадити у всеможливих справах я не можу виїхати з Лондону на непевний час. Тепер одну з найповажніших осіб в Англії заплямував якийсь шантажист, і тільки я можу усунути скандал, який може спричинити багато лиха. Ви бачите, оскільки мені неможливо поїхати в Дартмур.
— Кого ж ви порадите мені взяти?
Голмз поклав свою руку на мене і сказав:
— Коли мій приятель погодиться, то немає людини, яка б більш гідна була бути біля вас, коли ви почуватимете себе скрутно. Ніхто не знає цього краще за мене.
Пропозиція ця застала мене зненацька, але, раніш, ніж я встиг вимовити хоч би слово, Баскервіль ухопив мене за руку і, щиро стиснувши її, сказав: