Сер Генрі підвівся, щоб подивитися, щоки його зашарілись, очі палали. Через кілька хвилин ми в'їхали в алею, де шум коліс заглушив шар упалого листя, і старі дерева склепінням сходились над нашими головами. Баскервіль здригнувся, коли ми проїжджали уздовж темної, довгої алеї, в кінці якої невиразно, як мара, бовванів будинок.
— Це сталося тут? — спитав він тихо.
— Ні, ні, тисова алея по той бік.
Молодий спадкоємець поглянув навколо похмурим поглядом.
— Не дивно, що дядько зле себе почував у такому місці, — сказав він. — Тут всякий боятиметься. Не далі як через півроку я поставлю ряд електричних ліхтарів, і ви не пізнаєте будинку, коли ґанок буде освітлено лямпою на кілька тисяч світел.
Алея закінчувалась широким майданчиком, укритим дерником, і ми побачили дім. У присмерку я помітив, що середина його палала ніби в тяжкій імлі, з якої виставав портик. Всю фасаду вкрито плющем, що його де — не — де розпинало вікно або герб. Від центральної маси здіймалось дві вежі — древні, зубчасті з великою кількістю бійниць. Праворуч і ліворуч до башт тулились нові прибудови з чорного граніту. З вікон з частими переділками лилося тьмяне світло, а з димаря на крутім даху здіймалась вузька смужка диму.
— Просимо в дім, сер Генрі, просимо в Баскервіль Гол. — 3 тіні портика виступив високий чоловік і відчинив двері екіпажу. На жовтій стіні передпокою проектувався жіночий обрис.
— Чи не пустете ви мене просто додому, сер Генрі? — спитав лікар Мортімер. — Жінка чекає на мене.
— Хіба ви не повечеряєте з нами?
— Ні, мені треба їхати. Напевне, мене дома жде робота. Я б лишився, щоб по казати вам будинок, але Барімор зробить це краще за мене. Прощавайте й ніколи не вагайтесь посилати по мене — чи в день, чи в ночі, хоч би коли я знадобився.
Шум коліс затих в кінці алеї, поки сер Генрі та я ввійшли в передпокій, і вхідні двері важко грюкнули за нами. Ми опинились у гарному помешкані, просторому, високому, з важкою стелею з старого дуба. У великому старовинному комині тріскотів огонь. Сер Генрі і я простягли до нього руки, бо за довгу подорож ми змерзли. Потім озирнулись навкруги.
Навколо зовнішньої частини старовинного вестибюлю йшла ґалерія з бильцями і до неї притулились подвійні східці. Від цього центрального пункту на всю довжину помешкання йшли два довгі коридори, що з них виходили всі спальні. Моя і сер Генрі спальні містились в тому самому крилі замку і були майже суміжні. Ці кімнати видавались більш сучасними, ніж центральна частина будинку; світлі шпалери та багато свічок трохи розігнали моє перше хмарне враження.
Але їдальня, що виходила у вестибюль, була похмурим і сумним місцем. Це була довга кімната, поділена уступом на естраду, де колись сідала родина, і нижчу частину, де містились челядники. На одному кінці її були хори для музик. Над нашими головами нависли чорні балки з закоптілою стелею над ними. Ряд блискучих смолоскипів та грубі веселощі бенкетів старого часу можливо і пом’якшували похмурий вигляд цієї кімнати, але тепер, коли двоє чоловіків у чорному сиділи при тьмяному освітленні лямпи з абажуром, мимоволі хотілося говорити пошепки і відчувалась пригніченість. Похмурий ряд предків у всеможливих одягах, починаючи від єлизаветського лицаря и кінчаючи часів Ріґенства, дивився на нас і навіював млосне почуття своїм мовчазним товариством. Ми не багато говорили, і я був радий, коли скінчилася наша вечеря і ми могли піти в більш сучасну більярдну кімнату і закурити там по цигарці.
— Справді, не дуже веселе місце, — сказав сер Генрі. — Вважаю, що з плином часу можна остільки занехаятись, щоб примиритися з ним, але тепер я почуваю себе непідходящим для нього. Я не дивуюсь, що мій дядько трохи збожеволів, коли жив самотній у цьому будинку. Проте, коли ви нічого не маєте проти, ми розійдемось раніше сьогодні і, можливо, завтра вранці речі здадуться нам веселішими.
Я розсунув завіси, і подивився в вікно. Воно виходило на зелену галявину біля ганку. За нею дві купи дерев шуміли, хитаючись од вітру. Серп місяця виглядав з‑за рухливих хмар. При його холодному світлі я побачив за деревами ламану лінію скель і довгу низьку улоговину похмурого болота. Я опустив завісу і відчув, що мос останнє враження не було краще за перше.
А тим часом воно було не останнім. Я був стомлений, але спати мені не хотілось. Я перевертався з боку на бік, намагаючись заснути, але не міг. Десь далеко годинники пробили чверті, й, за винятком цього звуку, старий будинок опанувала мертва тиша. І раптом серед цієї тиші я почув звук, ясний виразний. Це було ридання жінки, приглушений, придавлений стогін людини, яку спіткало непереможне горе. Я сів і почав напружено слухати. Ридання знову почулося, і безперечно, хтось плакав у цім домі. Я ждав протягом півгодини, всі нерви мої були напружені, але не почув нічого, крім годинників і шелестіння плюща по стіні.