Розділ 7
Стейплтони з Меріпіт
Свіжа красота наступного ранку трохи згладила похмуре враження від першого знайомства з Баскервіль Гол. Коли сер Генрі і я сиділи за сніданком, сонячне світло лилось потоками крізь високі вікна і, проходячи крізь герби, кидало на підлогу різнобарвні плями. Темні скелі, відбиваючи золотисте проміння, здавались бронзові, і важко було уявити собі, що ми сидимо в тій самій кімнаті, яка напередодні, ввечері, так гнітюче вплинула на нас.
— Я вважаю, — сказав Генрі, — що провина наша, а не будинку. Ми стомились від подорожі, змерзли і через це були схильні бачити все в похмурому світлі. А тепер ми спочинули, почуваємо себе добре, і все стало веселим навколо нас.
— А тим часом не можна приписати усе уяві, — заперечив я. — Чи не чули ви, приміром, як хтось (жінка, я вважаю) ридав уночі?
— Це цікаво, бо й мені, коли я почав дрімати, почулось щось подібне. Я довго прислухався, але через те, що звук не повторився, то я вирішив, що це мені приснилось.
— А я чув це цілком виразно і певен, що плакала жінка.
— Тоді слід це з’ясувати.
Сер Генрі подзвонив і спитав Барімора, чи не може він пояснити чуте нами. Мені здалось, що бліде обличчя управителя ще більше зблідло, коли він почув питання свого господаря.
— У домі, сер Генрі, тільки дві жінки, — відповів він. — Одна — челядниця, але вона спить у другому крилі замку, друга — моя жінка, і я відповідаю за те, що вона не плакала.
А тим часом він брехав, бо після сніданку я зустрів пані Барімор у довгому коридорі, причому сонце світило просто їй в обличчя. Це була велика, зовнішньо байдужа, огрядна жінка, з усталеним суворим виразом рота. Але очі її були червоні, і вона поглянула на мене крізь розпухлі вії. Отже, уночі плакала вона, і в такому разі чоловік її мусив знати про це. Але він узяв на себе очевидний риск приховати цю обставину. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко плакала? Навколо цього блідого чоловіка вже нагромаджувалась таємнича й похмура атмосфера. Він перший побачив тіло сер Чарлза, і тільки від нього були відомі всі обставини, що супроводили цю смерть. Кінець кінцем, можливо, що людина, яку ми бачили в кебі на Ріджент Стріт, був Барімор. Борода могла бути його власна. З опису візника виходило, що його пасажир був трохи нижчий на зріст, але це враження могло бути помилковим. Як вирішити це питання? Очевидно було, що насамперед слід побачити Грімпенського поштмайстра і довідатись, чи було віддано самому Баріморові перевірочну телеграму. Хоч би яку я одержав відповідь, мені принаймні буде про що повідомити Шерлока Голмза.
Після сніданку, сер Генрі мав розглянути різні папери, а тому час був найсприятливіший для моєї прогулянки. Мені довелося приємно прогулятися за чотири милі по краю болота, і я дійшов до невеличкого сірого сільця, в якому вивищувались над іншими будівлями корчми і будинок лікаря Мортімера. Поштмайстер, що був одночасно й сільським крамарем, добре пам’ятав телеграму.
— Звичайно, — сказав він, — я переслав телеграму Баріморові точнісінько так, як було зазначено.
— Хто її відносив?
— Мій хлопець. Джеймзе, ти відносив минулого тижня телеграму Баріморові, чи не так?
— Я, тату.
- І віддав йому в руки? — спитав я.
— Він був тоді на горищі, і я не міг віддати телеграму йому у власні руки, але пані Барімор обіцяла зараз же передати її.
— Чи бачили ви Барімора?
— Ні, кажу ж вам, що він був на горищі.
— Коли ви його не бачили, як же ви знаєте, що він був на горищі?
— Боже мій, та його власна жінка мусила була знати, де він є, — сказав поштмайстер незадоволено. — Хіба він не одержав телеграму? Коли сталась якась помилка, то скаржитись мусить сам Барімор.
Безнадійно було продовжувати далі моє слідство, і я задумавшись, вийшов від поштмайстра.
Раптом мої думки перебив звук швидкої ходи і голос, що кликав мене по імені. Я повернувся, сподіваючись бачити лікаря Мор- тімера, але, на подив мій, переконався, що за мною біжить цілком незнайома людина. То був невисокий на зріст, худий, ретельно виголений чоловік, з білявим волоссям і запалими щоками, років від тридцяти до сорока, у сірому костюмі, в солом’яному брилі. В нього через плече висів бляшаний ботанічний коробок, а в руках була зелена сітка, щоб ловити метеликів.
— Я певен, докторе Ватсон, що ви пробачите мені мою сміливість, — сказав він, коли, захикавшись, добіг до мене. — Ми тут на болоті люди прості і не дожидаємось формального знайомства. Ви, може, чули про мене від нашого спільного приятеля Мортімера? Я Стейплтон з Меріпіт.