— Так ви його, отже, добре знаєте?
— Я живу тут тільки два роки. Місцеві жителі назвуть мене, мабуть, новоприбулим. Ми приїхали сюди незабаром після того, як оселився тут сер Чарлз. Але, підлягаючи своєму смакові, я дослідив цілу округу і певен, що небагато знають більше ніж я.
— Хіба її так важко вивчити?
— Дуже важко. Придивіться, приміром, на велику площину на північ від нас з химерними горбами, що ніби виступають з неї. Ви нічого не помічаєте в ній особливого?
— Це гарне місце на галопа.
— Природно, що ви так думаєте, така думка коштувала багатьом людям життя. Бачите відсіль яскраві зелені плями, розкидані по ній?
— Так, вони мають вигляд більш плодючих місцин. Стейплтон засміявся.
— Це велика Ґрімпенська трясовина, — сказав він. — Непевний крок — чи людині, чи тварині — смерть. Ще вчора я бачив, як один із болотяних коней загинув у ній. Я довго бачив його голову, що висувалась із болота, але кінець кінцем воно засмоктало її. Навіть за посухи тут небезпечно проходити, а після осінних дощів це місце зовсім жахливе. Тим часом я можу дістатися до самої середини цієї трясовини і вернутися звідти цілим. О Боже, от ще одне з цих нещасних поні.
Щось буре качалось і підплигувало у зеленій осоці.
Потім появилась простягнута вверх і судорожно скорчувана шия, і над болотом пролунав страшний передсмертний стогін. Я похолов од жаху, але нерви мого супутника були, очевидьки, сильніші за мої.
— Загинув, — сказав він. — Трясовина ковтнула його. Двоє коней за два дні, а може, і далеко більше, бо вони за посухи звикають ходити туди, і тільки тоді довідуються про небезпеку, коли трясовина поглине їх. Так, погане це місце — Ґрімпенська велика трясовина…
- І ви кажете, що можете ходити по ній?
— Так, є одна або дві стежки, по яких може пробігти дуже метка людина. Я їх знайшов.
— Але навіщо ж вам ходити в таке гидке місце?
— Чи бачите ви там, вдалині, горби? Це — острови, оточені з усіх боків бездушною трясовиною, що поволі підповзла до них про- тягом багатьох років. На тих горбах є рідкі рослини й метелики, і треба вміти дістатися до них.
— Я колись спробую своє щастя.
Він подивився на мене здивовано.
— Бога ради, викиньте з голови таку думку. Ваша кров паде на мою голову. Запевняю вас, що ви не мали б найменшого шансу вернутися звідти живим. Я можу дістатися туди, тільки запам’ятавши дуже складні прикмети.
— Це що таке? — вигукнув я.
По болоту пролунав протяжний низький стогін, надзвичайно сумний. Він наповнив повітря, а тим часом не можна було сказати, звідки він походив. Почався він сумним шепотінням і зріс до низького реву, а потім знову завмер тихим меланхолійним звуком. Стейплтон подивився на мене.
— Дивне місце, болото, — промовив він.
— Та що ж це таке?
— Селяни кажуть, що це пес Баскервілів вимагає своєї здобичі. Я разів зо два чув цей звук, але не так голосно, як сьогодні.
Я з тремтінням у серці подивився на величезну рівнину, покриту зеленими плямами. Ніщо не ворушилось на цьому широкому просторі, за винятком двох ґав, що голосно каркали на одній з вершин позад нас.
— Ви людина освічена, — сказав я. — Не вірите ж ви такій нісенітниці. Як ви думаєте, яка причина цього дивного звуку?
— Болота роблять надзвичайні звуки. Походять вони або від того, що земля осідає, або від того, що вода підіймається, а може, й від чого іншого.
— Ні, ні, це був живий голос.
— Можливо. Чи чули ви коли — небудь, як реве бугай?
— Ні, ніколи.
— Це дуже рідкісна птиця, що зникла тепер в Англії, але на болоті все можливе. Я не здивувався б, якби виявилось, що почутий нами звук, належав останньому бугаєві.
— Це найдивніший звук, який я будь — коли чув у житті.
— Так, у всякому разі, це — надзвичайне місце. Ось подивіться на той схил горба, що ви про нього думаєте?
Ввесь крутий схил був покритий сірими кам’яними кругами; їх було принаймні з двадцять.
— Що то таке, — кошари для овець?
— Ні, це житла наших шановних предків. Доісторичні люди густо населяли болото. Через те, що ніхто від того часу не живе тут, то ми знаходимо незайманими всі їхні пристосування до життя. Це їхні вігвами, з яких знесло дахи. Ви можете навіть побачити їхні ватри та ложа, коли поцікавитесь піти туди.
— Адже це ціле місто. Коли й хто в ньому жив?
— Неолітична людина. Час невідомий.
— Що вона робила?
— Вона пасла свої отари на цих схилах і навчилась копати цину, коли мідяний меч почав заміняти кам’яну сокиру. Подивіться на цю велику виїмку. Це її робота. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цікавого на болоті. Ах, даруйте мені, це, напевне, циклопіда.