Через стежку перелетіла муха чи міль, і в одну мить Стейплтон кинувся за нею з надзвичайною енергією та швидкістю. На мій жах, комаха летіла просто до трясовини, але мій новий знайомий, не спинаючись, плигав за нею з купини на купину, і в повітрі маяла його зелена сітка. Сірий костюм та неправильні зиґзаґи стрибків робили його схожим на ґіґантську міль. Я стояв, пильно стежачи за його полюванням, з почуттям захоплення його надзвичайною спритністю і жаху, що він може оступитись незрадливій трясовині, як раптом почув за собою ходу і, повернувшись, побачив на стежці жінку. Вона прийшла з того боку, де смужка диму показувала на розполіг Меріпіт, але нерівності болота ховали її, поки вона підійшла зовсім близько.
Я й на хвилину на мав сумніву, що це пані Стейплтон, про яку мені казали, бо на болоті не могло бути багато жінок, і я пам’ятав, що хтось розповідав про неї, як про красуню. І справді, жінка, що підійшла до мене, була красуня незвичайного типу. Не можна собі уявити більшого контрасту, ніж той, що існував між братом та сестрою: Стейплтон був безбарвний, з русявим волоссям та сірими очима, а вона — темніша бру- нетка, ніж ті, яких доводиться зустрічати в Англії, струнка, гарна й висока. У неї було горде обличчя з тонкими рисами, до того правильними, що вони здавалися б невиразними, якби не пристрасні уста і чудові темні жваві очі. Ця струнка постать у вишуканому вбранні була дивним явищем на пустельній боло — тяній стежці. Коли я повернувся, вона дивилася на брата, але потім швидко підійшла до мене. Я підняв бриля, бажаючи засвідчити їй свою присутність, як раптом її слова повернули мої думки зовсім іншим напрямком.
- Їдьте геть, — сказала вона. — Вертайтесь просто в Лондон, негайно!
Я тільки міг непорозуміло дивитися на неї. Її очі палали, і вона нетерпляче била ногою об землю.
— Чого мені вертатися? — запитав я.
— Я не можу цього пояснити.
Вона говорила палко, низьким голосом, дивно шепеляючи.
— Але Боже мій, зробіть те, що я прошу. їдьте геть, і щоб ніколи ноги вашої не було на болоті.
— Але я тільки — но приїхав.
— Чоловіче! Чоловіче! — вигукнула вона. — Невже ви нездатні зрозуміти, що застерігають вас для вашого ж добра? Вертайтесь в Лондон, їдьте геть сьогодні ж. Киньте це місце, хоч би що там. Цитьте, мій брат повертається. Ні слова про те, що я казала. Чи не зірвете ви мені оцю орхідею? У нас на болоті дуже багато таких квіток, хоч, звичайно, ви запізнились для того, щоб милуватися красою цієї місцевості.
Стейплтон кинув своє полювання й вернувся до нас червоний і захеканий.
— А, Беріл, — промовив він, і мені здалося, що його вітання було далеко не щире.
— Ах, Джек, як ти захекався!
— Так, я полював на циклопіду. Вона дуже рідка і її трудно побачити пізної осені. Який жаль, що я упустив її!
Він говорив безтурботно, але його невеликі ясні очі безперестанно перебігали з дівчини на мене.
— Я бачу, що ви вже познайомились.
— Так, я казала сер Генрі, що тепер уже пізно для того, щоб милуватися справжньою красою болота.
— Що таке? За кого ти його вважаєш?
— Я гадаю, що це мусить бути сер Генрі Баскервіль.
— Ні, ні, я його приятель. Я доктор Ватсон.
Від досади її виразне обличчя зашарілось.
— Наша балачка була суцільне непорозуміння.
— У вас не було багато часу для балачки, — зауважив її брат з тим же питальним виразом в очах.
— Я говорила з доктором Ватсоном, як з постійним жителем, а не як з приїжджим, — відповіла вона.
— Яке йому діло до того, рано чи пізно він приїхав для того, щоб бачити ці квіти. Але ви підете з нами до Меріпіт, чи не так?
Ми скоро дійшли до похмурого будинку, що був колись за кращих часів фермою, але тепер перебудованого в сучасне житло. Його оточував садок, але овочеві дерева, як і всі інші на болоті, були чахлі й низькорослі. Все це місце взагалі робило враження якоїсь мізерії й суму. Нас зустрів дивний висохлий, одягнений по — сільському старий слуга, що цілком підходив своїм виглядом до дому. Але всередині великі кімнати було умебльовано з вишуканістю, що виявляла смак господині.
Коли я подивився у вікно на безкрає болото, покрите корінням, що одноманітно тяглося до далекого обрію, то не міг не запитати себе, що змусило цього високоосвіченого чоловіка й цю красуню жити в такому місці.
— Дивне ми обрали місце для життя, чи не так? — спитав Стейплтон, ніби відповідаючи на мої думки. — А тим часом ми почуваємо себе щасливими. Чи не так, Беріл?
— Цілком щасливими, — підтвердила вона, але в її голосі не почувалось певності.