— В мене була школа, — сказав Стейплтон. — Це було на півночі. Робота в ній була надто механічна й нецікава для людини з моїм темпераментом, хоч можливість жити з молоддю, формувати молоді душі, класти на них відбиток свого характеру й надихати їм свої ідеали була дорога для мене. Але доля постала проти нас. У школі почалась пошесть, і три хлопці померли від неї. Школа не могла знову поправитись після того удару, і більша частина мого капіталу пропала. І все — таки, якби тільки не втрата чудового товариства хлоп’ят, я міг би радіти з свого власного нещастя, бо при моїй великій любові до ботаніки й зоології я маю тут безмежне поле для роботи. Сестра моя так само любить природу, як і я. Ви все це мусили були почути, — докторе Ватсон, бо я помітив, з яким інтересом ви дивилися з нашого вікна на болото.
— Мені, звичайно, мусило було спасти на думку, що тут трохи тоскно, і можливо, не так для вас, як для вашої сестри.
— Ні, ні, я ніколи не сумую, — швидко відповіла вона.
— У нас книги, зайняття, і ми маємо цікавих сусідів. Лікар Мортімер дуже значна людина у своїй спеціальності. Бідолашний сер Чарлз також був добрий приятель. Ми добре знали його, і нам так не вистачає його, що й сказати не можна. Як ви думаєте, чи не буде настирливістю, коли я сьогодні складу сер Генрі візиту, щоб познайомитись з ним?
— Я певен що він буде дуже радий.
— Так, може ви попередите його про мій намір. З нашими незначними засобами, ми, можливо, зможемо полегшити йому трохи життя, поки він звикне до нового середовища. Чи не хочете ви. докторе Ватсон, піти на гору й поглянути на мою колекцію лускокрилих. Я гадаю, що це найповніша колекція в усій південно — західній Англії. Поки ви її оглянете, обід буде готовий.
Я не пристав на умовлення залишитись пообідати і зараз же пішов додому тією самою стежкою, якою прийшов сюди. Але, очевидьки, була друга, більш пряма стежка, бо не встиг я дійти до дороги, як був вражений, побачивши, що Беріл Стейплтон сидить тут на камені. Обличчя її зашарілось і від цього було ще краще.
Вона тримала руку на боці.
— Я всю дорогу бігла, щоб перейняти вас, докторе Ватсон. — сказала вона. — Я не мала навіть часу надіти капелюха. Мені не можна довго залишатися, а то брат шукатиме мене. Я хотіла вам сказати, яка я засмучена своєю дурною помилкою. Будь ласка, забудьте мої слова, що не мають жодного до вас відношення.
— Я не можу їх забути, пані Стейплтон. Я друг сер Генрі, і його спокій дуже близько обходить мене. Скажіть мені, чому вам так хотілось, щоб сер Генрі повернувся в Лондон?
— Жіночі примхи, докторе Ватсон. Коли ви краще узнаєте мене, ви зрозумієте, що я не завжди можу пояснити те, що я кажу або роблю.
— Ні, ні, я пам’ятаю тремтіння вашого голосу. Будь ласка, прошу вас, пані Стейплтон, будьте відверті зі мною, бо від того часу, як я тут, я почуваю, що навколо мене згущаються тіні. Життя стало скидатися на цю велику Ґрімпенську трясовину з зеленими плямами всюди, де можна загинути, не маючи поводиря, що може показати вірний шлях. Скажіть же мені, що ви мали на думці, і я обіцяю передати ваше попередження сер Генрі.
Вираз нерішучості пробіг по її обличчю, але погляд знову став жорстоким, коли вона мені сказала:
— Ви надаєте дуже великого значення моїм словам, докторе Ватсон. Мій брат і я були дуже вражені смертю сер Чарлза. Ми були дуже близькі йому; його улюбленою прогулянкою була стежка через болото до нашого дому. На нього справило велике враження прокляття, що тяжіло над його родом, і коли сталася його трагічна смерть, я природно відчула, що мусять бути підстави тому страхові, який він виявляв. Через те я впала в розпач, коли другий член родини приїхав, щоб оселитися тут, і вважала, що його слід попередити проти небезпеки, що йому загрожує. От і все, що я хотіла сказати.
— Але якого роду небезпека?
— Ви знаєте історію про пса?
— Я не вірю таким дурницям.
— А я вірю. Коли ви маете будь — який вплив на сер Генрі, то вивезіть його з місця, яке було завжди фатальне для Баскервілів. Світ широкий. Навіщо ж йому жити в небезпечному місці?
— Тому, що це небезпечне місце, він і вирішив тут жити. Такий характер сер Генрі. Я боюсь, що коли ви не дасте мені більше точних відомостей, то я не зможу повести його звідси.
— Я нічого не можу сказати певного, бо нічого певного не знаю.
— Дозвольте мені, пані Стейплтон, запропонувати вам ще одне питання. Коли ви нічого іншого не хотіли сказати, то чому ви не хотіли, щоб ваш брат чув вас? Тут нічого немає такого, проти чого він міг би повстати, або хто — небудь інший.
— Мій брат пристрасно бажає, щоб у Баскервіль Гол хтось жив, бо він вважає, що це було б на користь бідному народові який живе на болоті. Він буде дуже незадоволений, коли довідається, що я сказала таке, що може змусити сер Генрі виїхати звідси. Але я тепер виконала свій обов’язок і не скажу більш нічого. Мені треба вернутися додому, інакше він шукатиме мене і запідозрить, що я бачилась з вами. Прощавайте.