Ми не склали ніякого пляну кампанії, але наш приятель така людина, для якої безпосередність є найприроднішою. Він увійшов у кімнату. Барімор відскочив од вікна з якимось рвучким шипінням у грудях і став перед нами смертельно блідий і весь тремтячи. Його темні очі на білому обличчі, що дивились то на мене, то на сер Генрі, були сповнені жаху й подиву.
— Що ви тут робите Баріморе?
— Нічого. — Він був такий схвильований, що ледве міг говорити, і тіні від тремтячої в його руках свічки плигали вниз і вгору. — я перевіряв вікна. Я ходжу вночі перевірити, чи замкнені вони.
— На другому поверсі?
— Так, усі вікна.
— Слухай, Баріморе, — вимовив сер Генрі суворо, — ми вирішили добитися правди від вас, а тому, чим швидше ви її скажете, то буде вам краще. Отже, не брешіть. Що ви робили коло вікна?
Він стояв і дивився на нас, безпорадно ламаючи руки, як людина, доведена до крайнього горя.
— Я не робив нічого поганого. Я держав свічку біля вікна.
— А для чого ви держали свічку біля вікна?
— Не питайте мене, сер Генрі. Не питайте. Присягаюсь, що це не моя таємниця і що я не можу її викрити. Коли б вона не торкалась нікого, крім мене, то я б не намагався ховати її від вас.
Мені раптом спала думка в голову, і я взяв свічку з підвіконня, де її поставив Барімор.
— Він, мабуть, держав її, як гасло, — сказав я. — Подивімось, чи не буде відповіді.
Я тримав свічку так, як він це робив, вдивляючись у темряву ночі. Я невиразно бачив чорну смугу дерев і більш ясний простір болота, бо місяць сховався за хмари. Я радісно вигукнув, коли крізь покрив ночі раптом проти вікна засвітилась тоненька жовта точка.
— От і відповідь, — вигукнув я.
— Ні, ні, це нічого. Зовсім нічого. — втрутився Барімор, — запевняю вас.
— Рухайте свічку уздовж вікна, Ватсоне. — вигукнув Генрі. — Дивіться, і та також рухається. Тепер будеш заперечувати, падлюко, що це не гасло? Ну, кажи, хто твій спільник і в чому є змова?
Баріморове обличчя зробилось сміливе.
— Це моя справа, не ваша. Я нічого не скажу.
— Тоді зараз же ви підете з мого дому.
— Гаразд. Піду, коли так треба.
- І ви підете зганьбленим. Ви мусили 6 соромитись, чорт забери. Ваша родина жила з моїми більш як сто років під цим дахом, а я застаю вас тут у якійсь темній змові проти мене.
— Ні, ні, не проти вас! — вигукнув жіночий голос, і жінка Барімора, ще дужче бліда, ніж її чоловік, і з виразом ще більшого жаху на обличчі з’явилась у дверях. Її масивна постать у спідниці та шалі була 6 комічна, якби не сила почуття, яку виявляли її рухи.
— Ми мусимо йти геть, Елізо. Всьому кінець. Можеш складати наші речі, — сказав їй чоловік.
— О, Джоне, Джоне, невже я довела тебе до цього? У всьому винна я, сер Генрі, сама я. Він робив це все ради мене і через те, що я його просила.
— Так кажіть же, що все це означає.
— Мій бідолашний брат вмирає з голоду на болоті. Не можемо ж ми дати йому загинути коло нашого двору. Свічка править йому за гасло, що їжа готова для нього, а світло там, від нього, показує місце, куди її віднести.
— Утікач з тюрми, Сельден — убивця.
— Це правда. — підтвердив Барімор. — Я вам сказав, що це не моя таємниця і що я не можу викрити її вам. Тепер же ви про неї узнали й бачите, що коли й була змова, то не проти вас.
Так от чим пояснювались злодійські нічні мандрівки і світло коло вікна. Сер Генрі і я здивовано дивились на жінку. Чи можливо, щоб у цій поважній особі і в одному з найвидатніших злочинців текла та сама кров?
— Так. Моє прізвище було Сельден, і він мій молодший брат. Ми дуже розпестили його, коли він був хлопчик, і потурали йому у всьому, а через те він став думати, що світ створено для його вдоволення і що він може робити все. що йому подобається. Коли він став старший, то потрапив у лихе товариство. Він спричинив горе моїй матері, а ім’я наше втоптав у багно. Від злочину до злочину він падав все нижче й нижче, доки потрапив на ешафот, від якого врятував його тільки випадок. Але для мене, він завжди був невеличким кучерявим хлопчиком, якого я доглядала і з яким гралась, як старша сестра. Через це він і втік з в’язниці. Він знав, що я тут і що ми не можемо відмовитись допомогти йому. Коли він одного разу вночі прийшов туди зморений і голодний, а сторожа бігла за ним, що ми мали робити? Ми заховали його, годували і дбали про нього. Тоді ви вернулись, і моєму братові здалося, що на болоті буде більш безпечно, ніж у всякому іншому місці, поки не вщухне метушня з приводу його вловлення, і тому він ховається тут. Через ніч ми впевняємось, ставлячи на вікно свічку, чи він ще на болоті, і коли одержуємо відповідь, то мій чоловік відносить йому трохи їжі. Кожного дня ми сподіваємося, що він залишив уже ці місця, але, поки він тут, ми не можемо його кинути. От і вся правда. Кажу, як чесна людина, і ви бачите, коли слід в цій справі ганити будь — кого, то не мого чоловіка, а мене, що заради мене він все це робить.