Жінка говорила з такою поважністю, що слова її здавались переконливими.
— Чи це так, Баріморе?
— Так. Кожне її слово — правда.
— Ну, я не можу закидати вам того, що ви заступаєтесь за свою жінку. Йдіть собі в кімнату, а завтра вранці ми докладніше поговоримо про цю справу.
Коли вони пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі розчинив його, і холодний нічний вітер бив нам в обличчя. В похмурій далині світила маленька жовта точка.
— Я дивуюсь його сміливості, — сказав сер Генрі.
— Можливо, це світло так поставлено, що його видно тільки звідси.
— Мабуть. Як ви думаєте, далеко це?
— Коло вершин Клефт, вважаю.
— Не далі, як миля або дві звідси?
— Не більш, коли не менш.
— Так, воно й не мусить бути далеко, бо Баріморові доводиться носити туди їжу. І ця падлюка жде тепер коло своєї свічки. Чорт забери, Ватсоне, я піду вловлю цю людину.
Така сама думка виникла і у мене.
- І я піду, — сказав я.
— То беріть свій револьвер і надівайте чоботи. Чим швидше ми вийдемо, то краще, бо він може погасити свою свічку і піти геть.
Через п’ять хвилин ми вже вийшли з дому. Ми сквапливо продирались крізь темний чагарник. Сумно вив вітер осінній, і шелестіло падуче листя.
Раптом із широкого похмурого болота пролунав той дивний крик, який я вже раз чув на Ґрімпенській трясовині. Крізь нічну тишу вітер доніс протяжне низьке виття, що піднеслось до реву і знову затихло в тоскнім зітханні. І знову воно залунало, і повітря тремтіло від цього пронизливого дикого загрозливого звуку. Сер Генрі ухопив мене за рукав, і лице його так зблідло, що це видно було навіть у темряві.
— Ватсоне, що це таке?
— Не знаю, це якийсь болотяний звук. Я вже раз чув його.
Звук завмер, і знову настала абсолютна тиша. Ми стояли, напружуючи слух, але нічого не почули більше.
— Ватсоне, — сказав Генрі, — це вив собака.
Кров похолола в моїх жилах від жаху, який чувся в його голосі.
— Як пояснюють цей звук? — спитав він.
— Хто?
— Тутешній народ.
— Яке вам діло до того, як він це пояснює?
— Скажіть мені, Ватсоне, що народ каже про це.
Я вагався, але не міг ухилитись од відповіді.
— Він каже, що це виє собака Баскервілів.
Сер Генрі простогнав і замовк.
— Так, це вив собака, — сказав він нарешті, — але здавалось, що це виття лунає здалеку, за багато миль звідси.
Трудно було визначити, звідки воно лунало.
— Не думаю, щоб я коли — небудь забув це виття. Але що нам тепер робити, як ви гадаєте?
— Чи не вернутися додому?
— Ні, чорт забери. Ми вийшли, щоб дістатися до злочинця, і ми дістанемось до нього. Ми шукаємо злочинця, а пекельний собака хай шукає нас, коли хоче. Ходімо, ми доб’ємося свого, хоч би всі вороги з пекла були випущені на болото.
Спотикаючись у темряві, ми поволі посувались серед похмурих обрисів скелястих горбів напрямком до жовтого вогника, що все ще нерухомо світився перед нами. Ніщо так не зраджує, як віддаль світла темної ночі. Іноді здавалося, що світло блищить далеко на лінії обрію, а іноді — що воно за кілька метрів від нас. Нарешті ми побачили, звідки йшло це світло, і тоді переконались, що дійсно ми недалеко від нього. Свічку було вставлено в щілину скелі, яка оточувала її з усіх боків і закривала її од вітру, а разом з тим робила її видною тільки з боку Баскервіль Гол. Ми наблизились непомітно, ховаючись за гранітним валуном і, скорчившись за цим прикриттям, дивились поверх його на сигнальне світло. Страшно було бачити цю самотню свічку, що горіла посеред болота без усяких ознак життя коло неї — саме тільки рівне жовте полум’я і блиск скелі навколо неї.
— Що нам робити тепер? — пошепки спитав сер Генрі.
— Ждати на цьому місці. Він мусить бути недалеко від своєї свічки. Подивімось, чи не вдасться нам поглянути на нього.
Не встиг я це сказати, як ми обидва побачили Сельдена. Над скелею, в щілині якої стояла свічка, виглядало лукаве жовте обличчя, страшне, звіряче, перекривлене обличчя. Брудне, з колючою бородою, з волоссям, як лико, воно, здавалось, належало одному з тих дикунів, що колись жили у норах по схилах горбів. Світло, що стояло нижче його, відбивалося в його невеличких хитрих очах, що по — звірячому вдивлялися в темряву, як у хитрої дикої тварини, що зачула кроки мисливців.