Безперечно, я побачив його, хлопця з пакунком на плечі, що тихо видирався по горбу. Коли хлопчина досяг вершини, я побачив його розхристану, дивну постать, що вималювалась на мить на холодному тлі блакитного неба. Він крадькома озирнувся, як людина, що боїться переслідування, і потім сховався за горбом.
— Ну, чи не маю я рації?
— Безперечно, це хлопець, якому доручено якусь таємну справу.
— А в чому це доручення, може догадатися навіть тутешній поліцейський. Але я не скажу вам жодного слова і зобов’язую й вас, докторе Ватсон, додержуватись таємниці. Ні слова, розумієте?
— Як ви забажаєте.
— Вони ганебно поводились зі мною, кажу вам, ганебно. Коли виявляться факти в справі Франкланд проти уряду, то насмілююсь думати, що вся країна здригнеться від обурення. Ніщо не може змусити мене допомогти поліції хоч би чим. їй більш за все хотілося б, щоб ці негідники спалили мене самого замість мого образу. Невже ви йдете? Допоможіть мені спорожнити карафку на честь такої великої події.
Але я устояв проти всіх його просьб, і мені вдалося відмовити його від висловленого ним наміру провести мене додому. Я йшов дорогою, поки він бачив мене, а потім кинувся болотом до кам’яного горба, за яким сховався хлопець. Все було на мою коритсть, і я поклявся, що коли упущу цей щасливий випадок, то це станеться не від браку енергії та напосідливості.
Сонце вже сідало, коли я досяг вершини горба, і схили його були з одного боку золотаві, а з другого — темно — сірі. Хлопця ніде не було видно. Але внизу піді мною, в улоговині між горбами, містилось коло стародавніх кам’яних халуп, а на одній з них збереглась чимала частина даху, щоб бути захистом від негоди. Серце моє закалатало від радості, коли побачив це. Ця нора і мусить бути та, в якій ховається незнайома людина. Нарешті моя нога ступила на поріг його сховища; його таємниця була в моїх руках.
Підходячи до халупи так само обережно, як Стейплтон підходить зі своєю сіткою до метелика, я задоволено побачив, що місцем цим хтось користувався як житлом. Ледве помітна стежечка між валунами вела до зруйнованого отвору, що правив за двері. Всередині панувала тиша. Незнайома людина, можливо, ховається тут, а можливо вона блукає по болоту. Мої нерви були напружені від чекання близьких пригод. Кинувши цигарку, я засунув руку в кишеню з револьвером і, швидко підійшовши до дверей, заглянув у халупу. Вона була порожня.
Але в ній було чимало доказів того, що я натрапив на певний слід. Безперечно, тут жив чоловік. Кілька згорнутих ковдр лежало на тій самій кам’яній плиті, де колись спала неолітична людина. На ґратках лежала купа попелу. Посередині халупи плоский камінь правив за стіл, а на ньому лежав невеличкий пакунок, той самий, без сумніву, який я бачив у телескоп на плечі хлопця. В ньому була ціла хлібина, бляшанка з язиком і дві бляшанки з консервами бросквини. Коли я, оглянувши пакунок, поклав його на місце, серце моє здригнулося від радості. Я побачив під пакуночком клаптик паперу, на якому було щось написано. Я взяв його і ось що прочитав:
ДОКТОР ВАТСОН ПІШОВ ДО КУМ ТРЕЙСІ
Я став з папірцем у руці, не розуміючи значення написаного на ньому. Так, значить, ця таємнича людина висліджує мене, а не сер Гнері. Він сам стежив за мною, а вирядив агента (можливо хлопця) ходити за мною. Мабуть, я не зробив до цього часу жодного кроку по болоту без того, щоб його не простежили. Все ще відчувалась присутність якоїсь незримої сили, тонкою сіткою простягненої навколо нас з дивовижним мистецтвом, яка тримала нас так легко, що тільки в найостанніші моменти ми відчували, що попались у неї.
З напруженими нервами, але з певним наміром я сидів у темному кутку халупи і з похмурим терпінням чекав на прихід господаря.
Нарешті я почув ходу. Здалеку залунав звук чобота по каменю. Потім почувся другий, третій, і хода почала наближатись. Я заховався в найтемніший куток і взявся за курок револьвера в кишені, зважившись не викривати своєї присутності, поки мені не вдасться побачити незнайому людину. Хода затихла. Значить, той спинився. Потім кроки знову почали наближатися, і тінь упала в отвір халупи.
— Чудовий вечір, любий Ватсоне, — промовив добре знайомий голос. — Бігме, я вважаю, що вам приємніше вийти на повітря, ніж сидіти у халупі.
Розділ 12
Смерть на болоті
Подих спинився в моїх грудях. Я не вірив своїм вухам. Нарешті я прийшов до пам’яті, голос теж вернувся мені, і разом з тим я відчув, ніби в одну мить з моєї душі спала гнітюча вага. Цей холодний, імпозантний, іронічний голос міг належати тільки одній людині на світі.