— Чому б нам зараз же не схопити його?
— Наша справа не закінчена. Негідник цей обережний і хитрий надзвичайно. Важливо не те, що ми знаємо, а те, що ми можемо довести. Коли ми зробимо хоч один непевний хід, мерзотник може вислизнути з наших рук.
— Що ми можемо зробити?
— Завтра в нас багато буде діла. Сьогодні ж уночі ми зможемо тільки зробити останню послугу нашому приятелеві.
Ми зійшли з крутого схилу і підійшли до тіла, що ясно позначалось на посрібленім місяцем камінні. Побачивши скорчене тіло, я відчув, що мені стиснуло горло, і сльози покотились з очей.
— Треба послати на допомогу, Голмзе. Ми не зможемо донести його до Баскервіль Гол.
Голмз вигукнув і нахилився до тіла. Потім почав танцювати, реготати і трясти мою руку. Невже це мій поважний стримнаий приятель!
— Борода! Борода! У чоловіка борода!
— Борода!
— Це не Генрі. Це… так, мій це сусід, каторжанин, що втік. Ми квапливо перевернули тіло догори обличчям: скривавлена борода стирчала вгору, освітлена холодним ясним місяцем. Не могло бути жодного сумніву: те саме випнуте чоло і запалі очі. Це було те саме обличчя, яке я бачив при світлі свічки, коли воно виглядало з‑за скелі, — обличчя злочинця Сельдена.
Тут одразу все стало зрозумілим для мене. Я згадав, як Генрі казав мені, що подарував свою стару одежу Баріморові. Барімор передав її Сельденові, щоб допомогти йому втекти. Трагедія лишалась, але, принаймні, ця людина заслужила смерті. Я розповів про все це Голмзові, і серце моє калатало від напруження.
— Значить, одежа була причиною смерті бідолашного, — сказав він. — Зрозуміло, що собаку було пущено по сліду після того, як його ознайомили з будь — якою частиною одежі сер Генрі, десь певно, з чоботом, який було вкрадено в готелі, і в такий спосіб людину цю було загнано. Проте тут є ще одна дивовижна річ: яким чином Сельден довідався в темряві, що собаку пущено по його слідах?
— Він почув його.
— Така загартована людина, як цей утікач, нездатна тільки від того, що почула собаку на болоті, впасти в такий пароксизм страху, щоб дико кричати і через це бути знову впійманою. Зважаючи на його крики, він, мабуть, дуже довго біг після того, як довідався, що пес напав на його слід. Яким способом він про це довідався?
— Для мене становить велику таємницю, чого цей пес, припускаючи, що всі наші здогади правильні, — сказав я, але мене перервав Голмз.
— Я нічого не припускаю.
— Ну, так чого цей собака був спущений сьогодні вночі? Вважаю, що він не завжди вільно бігає по болоті. Стейплтон не випустив би його, якби не мав причини гадати, що сер Генрі не прийде сюди.
— Мій здогад страшніший за ваший, бо я гадаю, що дуже швидко одержимо відповідь на ваше питання, тимчасом як моє може залишитись назавжди таємницею. А тепер питання в тому, що нам робити з тілом цього бідолахи? Не можна ж лишати його на поталу лисицям та воронам.
— Я б порадив покласти його в одну з халуп, доки ми дамо знати поліції, — запропонував я.
— Правильно. Не сумніваюсь, що в нас вистачить сили дотягти його. Еге, Ватсоне, це що таке? Та це він сам. Яка зухвалість. Жодного слова, яке може викрити нашу підозру, жодного слова — інакше всі мої пляни пропали.
Болотом наближався до нас чоловік, і я бачив тьмяний червоний вогник цигарки. Місяць освітлював його, і я міг пізнати метку постать і легку, швидку ходу натураліста. Він спинився, коли побачив нас, а потім почав наближатися.
— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ви остання людина, яку я сподівався побачити на болоті в цей час ночі. Але, Боже ти мій, що це таке? З ким це трапилось лихо? Ні, не кажіть мені, що це наш друг сер Генрі.
Він пробіг мимо мене й нахилився над мертвим тілом. Я почув хрипіння в його грудях, і цигарка випала з його пальців.
— Хто, хто це? — пробурмотів він.
— Це Сельден, людина що втікла з Принцтаунської в’язниці. Стейплтон подивився на нас — лице його було жахливе, але надзвичайним зусиллям він опанував свій подив розчарування. Він пильно поглянув на Голмза, потім на мене.
— Боже мій! Який це жах! Як він умер?
— Мабуть, він зламав собі шию, упавши з цих скель. Мій приятель і я блукали по болоту, коли почули крик.