— А як ви сподіваєтесь цього досягти?
— Я покладаю великі надії на те, що може зробити для нас Лаура Лайонз, коли ми їй розкажемо про стан справи. В мене також є свій плян. А втім, кожен день має свої турботи, але не мине доби, як я сподіваюся взяти верх.
Нічого більше не міг я добитися від Голмза: заглибившись в думки, він дійшов зі мною до брами Баскервіль Гол.
— Ви підете зі мною?
— Так, я не бачу причини ховатися далі. Але ще одно слово, Ватсоне. Не кажіть нічого сер Генрі про пса. Хай він вірить що смерть Сельдена сталась так, як Стейплтон хоче, щоб ми думали. Нерви його будуть міцніші для іспиту, який може йому доведеться зазнати завтра, коли я правильно пам’ятаю ваше донесення, і він піде вечеряти до Стейплтонів.
— Мене теж запрошено.
— Ви мусите відмовити — і він піде сам. Це легко влаштувати. Ну, а тепер, коли запізнились на обід, то вважаю, що заслужили на вечерю.
Розділ 13
Тенета затягуються
Побачивши Шерлока Голмза, сер Генрі дужче зрадів, ніж здивувався, бо вже кілька днів він дожидав, що останні події викличуть Голмза з Лондона. Проте він здивовано підняв брови, коли переконався, що в мого приятеля немає з собою ніякого багажу й що цьому він не дає жодних пояснень. Я дав Голмзові все потрібне, і за пізньою вечерею ми розповіли сер Генрі про наші пригоди, оскільки було бажано, щоб він знав їх. Але насамперед мені припав неприємний обов’язок повідомити Барімора й його жінку про смерть Сельдена. Для нього це була безперечна полегкість, але вона гірко плакала закривши обличчя фартушиною. Для всього світу Сельден був жорстока людина — напівзвірюка, напівдемон, але для неї він завжди лишався маленьким свавільним хлопчиком, яким вона його пам’ятала у своїй власній молодості, якого вона водила за руку. Воістину зла мусить бути та людина, чиєї смерті жодна жінка не оплакуватиме.
— Я сьогодні зранку, від того часу, як пішов Ватсон, гинув од нудьги в цім домі, — сказав Генрі. — Сподіваюсь, це буде поставлено мені в заслугу, бо стримав свою обіцянку. Якби я не поклявся не виходити сам, то я міг би згаяти вечір веселіше, бо Стейплтон прислав мені записку з запрошенням прийти до нього.
— Не маю сумніву, що ви провели б вечір веселіше, — виразно промовив Голмз. — До речі, вважаю, що ви не оціните того, як ми оплакували вас, гадаючи, що ви зламали собі в’язи.
Сер Генрі широко розкрив очі.
— Яким чином?
— Той бідолаха був одягнений у вашу одіж. Я побоююсь, щоб ваш слуга, який подарував йому цю одіж, не мав неприємностей з поліцією.
— Навряд, оскільки я пам'ятаю, на жодній частині цього одягу не було ніяких ознак.
— Це щастя для нього і, по суті, щастя для всіх вас, бо всі ви в цій справі чинили протизаконно. Я навіть сумніваюсь, чи не мушу я, як сумлінний слідець, насамперед арештувати всіх пожильців цього дому. Донесення Ватсона — вельми доказові документи.
— Але розкажіть про вашу справу, — попросив Генрі. — Чи розібрались ви хоч трохи в цій плутанині? Щодо Ватсона й мене, то мені здається, що ми нічого не дізнались од того часу, як приїхали.
— Я гадаю, що незабаром зможу з’ясувати вам усе. Справа ця надзвичайно трудна і складна. Лишається ще кілька пунктів, які треба висвітлити, але ми цього вже досягаємо.
— Мабуть, Ватсон казав вам, що ми чули пса на болоті, і я можу присягтись, що тут річ не в самім забобоні. Я мав справу з собаками за свою бутність в Америці, і коли чую гавкання, то пізнаю, що це гавкання собаки. Коли вам пощастить надіти намордник на цього пса й посадити його на ланцюг, то я скажу, що ви найбільший слідець від самого створення світу.
— Сподіваюсь, що я надіну на нього намордник і посаджу його на ланцюг, коли ви не відмовитесь допомогти мені.
— Я зроблю все, хоч би що ви наказали мені.
— Чудово, я вас також попрошу робити все, не питаючи про причини.
— Зроблю, як ви забажаєте.
— Коли ви будете так робити, то я вважаю, що всі шанси за те, що наша невеличка задача незабаром матиме розв'язання. Я не маю сумніву.
Він раптом замовк і почав пильно дивитися поверх моєї голови. Світло лямпи просто падало йому на обличчя, і воно було таке напружене й нерухоме, що його можна було вважати за клясичне різьблення, втілення енергії й чекання.
— В чому річ? — гукнули ми обидва.
Я бачив, як Голмз опустив очі, як він хотів перебороти почуття, що його схвилювало. Обличчя його було поважне, але очі палали радісно.
— Даруйте захоплення знавцеві, — сказав він, показуючи рукою на лінію портретів, що вкривали протилежну стіну. — Ватсон не хоче припустити, що я розуміюсь на мистецтві, але це просто його заздрість внаслідок несхожості наших поглядів на цей об’єкт. Ну, а ця колекція портретів воістину чудова.