Розділ 14
Пес Баскервілів
Одна з хиб Шерлока Голмза — коли тільки можна це назвати хибою — є в тому, що він надзвичайно неохоче розповідає про свої пляни до моменту їхнього виконання. Почасти це походило, безперечно, від його владного характеру, здібного панувати й дивувати тих, хто його оточував, почасти причиною того була професійна обережність, що змушувала його ніколи нічим не важити. Але хоч би як так було, в результаті ця риса була дуже тяжка для тих, хто діяв як його агент або помічник. Я часто терпів від неї, але вона ніколи так не пригноблювала мене, як під час нашої довгої їзди в темряві. Перед нами був великий іспит, ми були близькі нарешті до свого кінцевого зусилля, а тим часом Голмз нічого не говорив, і я міг тільки уявляти, який буде хід його дій. У мене кожен нерв дрижав від сподівання, коли нарешті холодний вітер, що повіяв нам назустріч, і темний пустельний простір довели мені, що ми опинились на болоті. Кожен крок коней, кожен поворот колеса наближали нас до кінцевої пригоди.
Нашій балачці перешкоджала присутність візника найманого екіпажа, і ми мусили говорити про дрібниці, в той час, як наші нерви були напружені від хвилювання й чекання. Я відчув полегкість від такої неприродної стриманості, коли ми минули дім Франкланда, і я знав, що ми вже недалеко від Баскервіль Гол й від арени дії. Ми не доїхали до під’їзду, а спинилися коло воріт алеї. Ми заплатили візникові і наказали йому зараз же їхати назад в Кум Трейсі, а самі пішли в напрямку до Меріпіт.
— Чи озброєні ви, Лестраде?
Маленький слідець посміхнувся.
— Поки на мені штани, в них є верхня кишеня, а поки в них є верхня кишеня, дещо в ній є.
— Гаразд. Мій друг і я приготувались до всяких випадковостей.
— Ви мабуть, добре знаєте цю справу, пане Голмз. Що ми маємо тепер робити?
— Чекати.
— Слово честі, я вважаю це місце не дуже веселим, — сказав слідець, з тремтінням оглядаючись навколо на похмурі схили горбів і величезне озеро туману, що розлігся над Ґрімпенською трясовиною. — Я бачу вогники якогось будинку поперед нас.
— Це Меріпіт, кінцевий пункт нашої подорожі. Прошу вас іти навшпиньках і розмовляти пошепки.
Ми обережно рухались стежечкою в напрямку до дому, але приблизно за двісті ярдів від нього Голмз спинив нас.
— Це каміння праворуч може правити нам за чудовий паркан, — сказав він.
— Ми мусимо чекати тут?
— Так, тут ми засядемо. Ввійдіть у цю дірку, Лестраде. Ви бували в домі, Ватсоне, атже так? Чи можете ви нам розказати про розташування кімнат? Що це за ґратчасті вікна від цього кутка?
— Це, здається, вікна кухні.
— А там що так яскраво освітлено?
— Це, звичайно, їдальня.
— Завісу в ній піднято. Ви краще знаете місцевість. Підповзіть тихесенько до вікон і подивіться, що вони там роблять, але, ради самого неба, не викрийте їм своєї присутності.
А пішов навшпиньках стежечкою і спинився за низьким муром круг ріденького садка. Прокрадаючись під тінню цього мура, я дійшов до місця, з якого міг дивитися просто в незавішене вікно.
В кімнаті тільки було два чоловіки, сер Генрі і Стейплтон. Вони сиділи один проти одного за круглим столом, повернувшись до мене в профіль. Обидва курили цигарки, і перед ними стояла кава та вино. Стейплтон говорив жваво, а Генрі був блідий і неуважний. Його гнітила думка про подорож зловісним болотом.
Поки я спостерігав їх, Стейплтон встав і вийшов з кімнати, а сер Генері налив склянку вина і, притулившись до спинки стільця, курив цигарку. Я почув рип дверей і хрустіння кроків по ріні. Кроки спрямовувались уздовж стежки по той бік муру, під яким я стояв, зігнувшись. Заглянувши поверх нього, я побачив, як натураліст спинився коло дверей якогось хліва у кутку саду. Прорипів повернутий у замку ключ, і коли Стейплтон увійшов у хлів, звідти почулось якесь дивне хрюкання. Він пробув у хліві не більше хвилини, після чого знову прорипів повернутий ключ. Стейплтон пройшов повз мене і ввійшов у дім. Я бачив, як він вернувся до свого гостя, і тоді потихеньку я проповз назад до своїх друзів і розказав їм те, що бачив.
— Ви кажете, Ватсоне, що жінки не було з ними? — спитав Голмз, коли я замовк.
— Ні.
— Де ж вона може бути, коли жодна кімната, крім кухні, не освітлена?
— Не знаю.
Над Ґрімпенською трясовиною висів густий білий туман. Він поволі рухався до нас і робив враження муру — низького, але міцного і певно окресленого. Місяць освітлював його, і він мав вигляд великого мерехтливого крижаного поля, над яким вивищувались вершини далеких скель, що ніби лежали на його поверхні.