— Він рухається до нас, Ватсоне.
— А це має вагу?
— Дуже велику вагу — єдине, що може зруйнувати мої пляни. Але сер Генрі не може тепер гаятись. Вже десята година. Наш успіх і навіть його життя можуть залежати від того, чи вийде він з дому раніш, ніж туман дійде до стежки.
Над нами була ніч, ясна й чудова. Зірки яскраво й холодно мерехтіли, а повний місяць освітлював усю місцевість м'яким, невиразним сяйвом. Перед нами стояв темний обрис дому з його пощербленим дахом і димарями, похмуро окресленими на небі, вкритому зорями. Широкі смуги золотавого світла з низьких вікон простягались через садок на болото. Одно з них раптом потухло. Слуги вийшли з кухні. Лишалось тільки вікно їдальні, що в ній два чоловіки — господар — вбивця і гість, що не мав ніякої підозри, — балакали, покурювали свої цигарки.
З кожною хвилиною біла площина, що покривала половину болота, насувалась усе ближче й ближче до дому. Уже перші тонкі клаптики її завивалися у золотавому квадраті освітленого вікна. Далека частина садового муру вже стала незрима, і дерева здіймались з-під смуги білої пари. Поки ми спостерігали за цим, туман уже оточив ніби гірляндами обидва вугли дому і повільно розгортався в щільну хвилю, над якою верхній поверх дому й дах плавали, як фантастичний корабель. Голмз запально вдарив кулаком об скелю і нетерпляче тупнув ногою.
— Коли він не вийде за чверть години, стежка буде вкрита туманом. Через півгодини ми не зможемо побачити навіть своїх РУК.
— Чи не краще нам перейти назад, на вищий пункт?
— Так, я гадаю це буде добре.
Отже, в міру того, як туманний вал рухався вперед, ми відступали від нього назад, поки не опинились за півмилі від дому, тим часом густе біле море з посрібленою місяцем поверхнею повільно і невблаганно наступало на нас.
— Ми йдемо надто далеко, — сказав Голмз. — Ми не можемо ризикувати, щоб сер Генрі догнали раніше, ніж він встигне дійти до нас. Ми хоч би якою ціною мусимо утримати свою позицію на цьому місці.
Голмз став навколішки і приклав вухо до землі.
— Слава Богу, він, здасться, іде.
Тишу болота порушили швидкі кроки. Сховавшись між камінням, ми пильно вдивлялися в туманну смугу перед нами. Хода ставала чутнішою. З туману, ніби з-під завіси, вийшов чоловік, якого ми дожидались. Він здивовано озирнувся, коли вийшов на ясний простір і побачив зоряну ніч. Потім він швидко повернув на стежку, пройшов близько повз нашу засідку і почав сходити по довгому схилові позад нас. Він безнастанно повертав голову й озирався, як людина що чогось боїться.
— Цитьте! — вигукнув Голмз, і я почув, як клацнув зведений курок. — Дивіться, він біжить сюди.
З середини туманної хвилі, що повільно підповзала, залунали рідкі безперервні хрустливі удари. Туман розлягався на п'ятдесят ярдів від нас, і ми всі троє вдивлялися в нього, не знаючи, який жах вискочить звідти. Я був коло самісінького ліктя Голмза і заглянув йому в обличчя.
Воно було бліде й радісне, а очі яскраво блищали при місячному сяйві. Але раптом вони втупились уперед нерухомим, суворим поглядом, і рот його роззявився від подиву. В цю мить Лестрад жахливо вигукнув і впав ниць на землю. Я схопився, стискаючи обважнілою рукою револьвера і паралізований жахливою постаттю, що виплигнула на нас із туману. То був пес, величезний, чорний, як вугілля, пес, але такий, якого жодна людина ніколи не бачила. Паща його дихала полум'ям, з очей сипалися іскри, морда, потилиця й груди світилися мерехтливим полум’ям. Ніколи божевільний розум в найбезладнішій маячні не міг би уявити собі нічого дикішого, жахливішого, пекельнішого, ніж ця пекельна істота із звірячою мордою, що вискочила на нас з туману.
Довгими стрибками мчав величезний чорний звір стежкою, женучись за нашим другом. Ми так були спаралізовані цією несподіваною появою, що не встигли схаменутись, як він промчав мимо нас. Тоді Голмз і я разом вистрілили, і жахливий рев довів нам, що один з нас, принаймні, поцілив. Проте пес мчав далі. Ми бачили, як далеко від нас на стежці сер Генрі озирнувся: обличчя його, освітлене місяцем, було бліде, руки з жахом підняті, і, він безпорадно дивився на страшну істоту, що гналась за ним.
Але крик болю цього пса розвіяв наші побоювання. Коли він був вразливий, то, значить, він був смертний, коли могли ми його поранити, то могли й убити. Ніколи я не бачив, щоб людина могла так бігти, як Голмз біг цієї ночі. Мене вважають легким на ногах, але він випередив мене настільки ж, наскільки я випередив Лестрада. Поки ми бігли стежкою, ми чули повторені крики сер Генрі і гарчання пса. Я бачив, як тварина кинулася на свою жертву, звалила її на землю і кинулась до горла, але в цю мить Голмз випустив п’ять зарядів у бік лютого звіра. Заревівши востаннє і злісно клацаючи зубами, він упав на спину, люто смикаючи всіма чотирма лапами, а потім безсило впав на бік. Захекавшись, підбіг і я і приставив свій револьвер до страшної голови, що світилася, але дарма було спускати курок. Велетенський пес був мертвий.