— Тварина! — вигукнув Голмз. — Лестраде, дайте вашу фляшку. Посадіть її на стільця. Вона знепритомніла від жорстокостей і кволості.
Вона знову розплющила очі.
— Чи врятувався він? — спитала вона. — Чи втік він?
— Він не може втекти від нас.
— Ні, ні, я кажу не про чоловіка. Сер Генрі, чи врятувався він?
— Урятувався.
— А пес?
— Убито.
Вона зітхнула з полегкістю.
— Негідник! Подивіться, що він зробив зі мною, — вигукнула вона, засукуючи рукава, і ми з жахом побачили, що її руки були в синцях. — Але це нічого, нічого. Він змучив і осквернив мою душу. Я все могла перетерпіти: погане поводження, самотність, життя, повне розчарувань, — все, поки могла надіятись, що він мене кохас — але тепер знаю, що була тільки його знаряддям і що він обдурював мене.
— Видно, що ви не ставитесь до нього доброзичливо, — сказав Голмз. — Так скажіть нам, де його знайти? Якщо ви коли — небудь допомагали робити йому зло, то тепер ради спокути допоможіть нам.
- Є тільки одне місце, куди він міг утекти, — відповіла вона. — В самому центрі трясовини є на острівці стара покинута цинова рудня. Там тримав він свого пса, і там же він приготував собі сховище. Туди тільки й міг він сховатись.
Стіна туману підходила до самого вікна. Голмз підніс до нього лямпу.
— Подивіться, — сказав він. — Ніхто не міг би сьогодні знайти дорогу в Ґрімпенську трясовину.
Вона засміялась і заплескала в долоні. Очі й зуби її зажевріли лютою радістю.
— Він міг би знайти дорогу туди, але звідти, — ніколи. Як може він сьогодні вночі побачити віхи? Ми разом з ним розставляли їх, щоб намітити стежку через трясовину. Ах, коли б я тільки могла сьогодні вийняти їх — тоді він був би в наших руках.
Для нас було очевидно, що шукання буде марним, поки не розвіється туман. Ми лишили Лестрада берегти дім, а самі вернулися з Генрі до Баскервіль Гол.
На ранок туман зник, і Беріл Стейплтон провела нас до того місця, з якого починалась стежечка на трясовину. Коли ми побачили, з якою завзятістю й радістю ця жінка показувала нам сліди свого чоловіка, ми зрозуміли, яке жахливе було її життя. Ми лишили її на вузькому півострові твердого торфу, що виступав у трясовині. Від його кінця невеличкі тички, де — не — де повстромлені, показували, де стежечка, закручуючись, проходила від однієї купи очерету до другої, між покритими зеленою пліснявою проваллями трясовин, непрохідної для нової людини. Від загнилого очерету й баговиння віяло тліном, і важка, смердюча пара била в наше обличчя, тимчасом як від непевного кроку ми не раз вгрузали по коліна в чорну дрижучу трясовину, що м’якими хвилями розходились на ярд коло наших ніг. Коли ми йшли, вона, як кліщами, схоплювала нас за п’яти, коли ж ми вгрузали в неї, то здавалось, що ворожа рука потужно тягне нас у цю зловісну глибину. Тільки раз побачили ми, що хтось пройшов цим небезпечним шляхом перед нами. Серед кущика болотяної трави видно було щось чорне. Голмз, зійшовши з стежки, щоб дістати його, загруз по пояс, і, якби тут не було нас. щоб витягти його, він ніколи вже більше не ступив би на тверду землю. Він тримав у руці старий чорний чобіт.
— Це чобіт нашого приятеля сер Генрі, — сказав Голмз.
— Що, його Стейплтон кинув тут, тікаючи від нас?
— Еге ж. Чобіт лишився в нього в руках по тому, як він використав його, щоб пустити пса за сер Генрі. Він біг, коли побачив, що гру програно, і в цьому місці кинув чобота. Ми знаємо, принаймні, що до цього місця він щасливо добіг.
Але більш за це нам нічого не судилось довідатись, хоч про дещо ми могли здогадуватися. Не було жодної можливості побачити сліди ніг на трясовині, бо рідка грязь вмить заливала їх.
Коли ж ми досягли твердої землі і почали жадібно розшукувати ці сліди, ми не знайшли найменшої ознаки їх. Коли земля не зраджувала, то Стейплтонові так і не довелось дійти до свого сховища на острівку, в яке він біг крізь туман цієї останньої ночі.
Ця холодна й жорстока людина загинула в центрі Ґрімпенської трясовини, в глибині смердючого намулу величезного болота.
Багато його слідів знайшли ми на острівці, де він ховав свого дикого спільника. Величезне рухове колесо і шахта, до половини наповнена грузом, свідчила, що тут була колись копальня. Навколо неї стояли руїни халуп шахтарів, яких, мабуть, вигнали звідси смердючі випари болота. В одній з них скабка, ланцюг і багато обгризених кісток показували місце, де переховувано пса. На долівці лежав кістяк, і до нього пристав ковтун рудуватої шерсті.
— Собака! — сказав Голмз. — Боже мій, та це кучерявий спанісл. Бідолашний Мортімер ніколи не побачить свого улюбленця. Ну, а тепер, я гадаю, це місце не мас в собі більше таких таємниць, яких би ми не знали. Стейплтон міг би сховати свого пса, але не міг заглушити його голосу, і от звідси йшли ці крики, що їх навіть і вдень неприємно було чути. На найгірший випадок він міг би держати пса в сараї в Меріпіт, але це було небезпечно, і тільки в останній день коли він думав, що кінець усім трудам вже настає, він зважився це зробити. Паста у цій бляшанці — безперечно, та суміш, якою він мазав тварину. Його, звичайно, навели на цю думку родинна легенда про пекельного пса і бажання налякати до смерті старого сер Чарлза. Не дивно, що бідолашний каторжанин тікав і кричав (так само, як і наш приятель і як зробили б ми й самі), коли він побачив, що така тварина скаче в пітьмі за ним по болоті. Це була хитра видумка, бо ж який селянин насмілився б ближче познайомитися з такою твариною, побачивши її на болоті, а ми знаємо, що багато її бачили. Я казав у Лондоні, Ватсоне, і повторюю — ніколи не доводилось нам мати до діла з людиною більш небезпечною, ніж та, що лежить тепер там.