— Сам Чарлз Баскервіль розповів йому легенду про родинного пса і тим самим засудив себе на смерть. Стейплтон, як я його буду називати, знав, що в старого серце кепське і що сильне збудження може вбити його. Це він чув від лікаря Мортімера. Він чув також, що сер Чарлз був забобонний і надавав поважного значення родинній легенді. Його винахідливий розум зараз же збагнув, яким шляхом можна вбити і так, щоб не можна було приписати смерть дійсному вбивцеві.
Коли постала ця ідея, він почав дуже обережно здійснювати її. Звичайна людина задовольнилася б просто лютим псом. А бажання надати йому вигляду диявольської істоти було проблиском генія з його боку. Він купив пса в Лондоні у Рос і Манґлс. Це був найсильніший і найлютіший з усіх псів. Він привіз його по північній лінії і зробив з ним велику подорож пішки по болоті, щоб привести його додому непомітно. У своїм полюванні на метеликів він уже навчився проходити Ґрімпенську трясовину і знайшов надійне місце, де сховати свого пса. Тут він його посадив на ланцюг і чекав зручного випадку.
— Але час минав, а випадку не траплялось. Старого не можна було виманити в ночі за межі його володінь. Кілька разів Стейплтон підстерігав його в засідці разом зі своїм псом, але без усяких наслідків. Під час цих шукань його — або, певніш, його спільника — бачили селяни, внаслідок чого легенда про диявольського пса набула нового підтвердження. Він сподівався, що жінка його заманить сер Чарлза в пастку, але тут вона несподівано виявила незалежність. Вона не могла погодитись втягти старого в сентиментальну приязнь з тим, щоб віддати його ворогові. Ні погрози, ні бійка не могли її примусити. Вона не хотіла втручатися, і Стейплтон тимчасово опинився в безвиході.
— Він знайшов раду в тому, що сер Чарлз, мавши приязнь до нього, зробив його посередником в допомозі, яку давав бідолашній Лаурі Лайонз. Видаючи себе за нежонатого, Стейплтон набув великого впливу на неї і дав їй зрозуміти, що коли вона одержить розлуку від чоловіка, то вжениться на ній. Раптом виявилось, що його пляни слід негайно виконати, бо він довідався, що сер Чарлз, за порадою лікаря Мортімера, мусив був покинути Баскервіль Гол. Йому доводилось не гаяти й хвилини, інакше жертва могла опинитися поза його владою. Тому він примусив Лауру Лайонз, щоб вона написала листа, в якому благала б старого дати їй можливість поговорити з ним увечері перед своїм від’їздом до Лондону. Потім за якоюсь причіпкою він відмовив її іти на побачення і в такий спосіб добився випадку, на який чекав.
— Вернувшись увечері з Кум Трейсі, він мав ще час дістати свого пса, намазати його своєю пекельною сумішшю і привести його до фіртки, де, як він знав, старий чекатиме. Пес, нацькований своїм господарем, перескочив через фіртку і гнався за сер Чарлзом, що, кричачи, біг униз по алеї. І справді, страшне, мабуть, було видовище, коли в похмурому тунелі величезна чорна тварина з вогняною пащею і палючими очима, плигала за своею жертвою. Старий упав мертвим в кінці алеї, бо серце від жаху розірвалось. Собака біг по зарослій травою смузі, а Баскервіль — по стежці, тому й видно було тільки сліди людських ніг. Мабуть, пес підійшов до лежачого, понюхав його і, впевнившись, що той мертвий, вернувся назад. Тоді він і залишив сліди своїх лап, помічені лікарем Мортімером. Собаку було відкликано і поспішно відведено в його лігво в центрі Ґрімпенської трясовини. В такий спосіб постала таємниця, над якою влада ламала голову. Ця таємниця привела справу в сферу наших спостережень.
— От і все щодо смерті сер Чарлз Баскервіля. Ви помічаєте, якої тут ужито диявольської хитрості. Бо, справді, майже неможливо було почати справу проти дійсного убивці. Єдиним його співучасником була істота, яка не могла його викрити, і фантастичність, незрозумілість характеру цієї вигадки робили її ще надійнішою. Обидві жінки, замішані в цю справу, — Беріл Стейплтон і Лаура Лайонз — мали велику підозру на Стейплтона. Беріл Стейплтон знала, що він мав задум проти старого, і їй також було відоме існування пса. Лаура Лайонз не знала ні того, ні іншого, але на неї справила враження смерть, що трапилась якраз в час призначеного нею побачення, про яке відав тільки Стейплтон. Але обидві були під його впливом, і він не мав чого боятись. Першу половину його задачі було вдало виконано, але лишалося здійснити ще найтруднішу її частину.