Раптом я згадала про Марселя, мого двоюрідного брата, лише на десять місяців старшого за мене. Ми бачилися раз чи двічі на рік. Наскільки пам’ятаю, він завжди був при грошах. Неприємна особа… Ми ніколи не вміли мирно бавитися, але, можливо, тепер він мені допоможе.
Хоч було вже досить пізно, я кинулась йому телефонувати.
На щастя, Марсель ще не спав.
Щойно він зняв слухавку, я відразу, без передмов, виклала йому суть справи.
— Привіт, Марселю! Це Кіра. Мені треба порадитися з тобою. Наступного року я маю намір поїхати за програмою обміну до Сан-Франциско. Для цього потрібні чималі гроші. Батьки не в змозі допомогти, тому доведеться заробляти якось самій.
— Це надзвичайно просто! Але мушу визнати, ти мене приголомшила. Я завжди вважав тебе такою собі дурненькою гускою, яку цікавлять лише ляльки. Тому ніколи й не намагався розмовляти з тобою поважно. І ось ти телефонуєш з цілком розумного приводу.
Я вже готова була кинути слухавку.
Яке нахабство! Ото зарозуміла жаба! Я ледве опанувала себе.
— Ґречним тебе не назвеш! Та, може, все-таки довіриш мені таємницю, чому в твоїх кишенях завжди є гроші?
— А я вже подумав, що ти кинеш слухавку і будеш ревіти. Видно, не така вже ти й гуска, як я собі гадав. Гм… Знаєш, заробляти гроші дуже просто.
Якби той братець знав, яких зусиль коштувало мені стримати сльози.
Але я постаралася, щоб він нічого не помітив.
— Просто? — перепитала я.
— Заробляти гроші можна всюди, — пихато буркнув Марсель. — Треба тільки роззирнутися навколо.
Він нагадував мені тієї миті Дарила, яким я його собі уявляла. Але я не поділяла його самовпевненості.
— Як гадаєш, Марселю, скільки моїх друзів теж хотіли би заробляти гроші, але щось нічого їм не трапляється…
— Бо вони погано шукали. Можливо, занадто багато граються ляльками, — пирхнув Марсель.
Я вже не на жарт починала сердитися. Якщо він ще раз згадає про ляльок…
Натомість далі Марсель повів серйозну розмову.
— Послухай, Кіро, ти вже хоч раз по-справжньому шукала роботу? Я маю на увазі, чи бувало таке, що усе післяобіддя ти тільки й думала про те, як заробити грошей?
Довелося мені чесно визнати, що ніколи навіть години не присвятила цій проблемі. Навпаки, я завжди дуже швидко приходила до висновку, що таке мені не під силу.
— Ось бачиш, — вів далі Марсель. — Тому ти нічого й не знайшла… Хто не шукає, той не знайде, хіба казково пощастить… Я скажу, звідки у мене гроші. Я маю власну фірму.
— Але ж тобі лише дванадцять років. Як і мені… — моєму здивуванню не було меж.
— То й що? Фірму я таки маю, розношу булочки і маю вже чотирнадцять клієнтів, — пояснив Марсель.
— Чудово фірма, нічого не скажеш! — тепер настала моя черга потішатися. — Ти як хлопчик-газетяр, тільки замість газет розносиш булочки.
— Та в тебе мізки квочки, — обурився Марсель. — Усе зовсім не так, як ти собі уявила. Я розношу булочки тільки в неділю, тоді вони коштують дорожче, ніж у будень, а більшість людей лінуються у вихідні їздити за ними до пекарні. Я ж пропоную їм доставляти замовлення додому. Наш пекар, дуже милий чоловік, підказав добру ідею: він продає мені булочки за звичною ціною, як у будні дні, отож на кожній булочці я заробляю приблизно десять центів. Крім того, за кожне замовлення отримую від клієнтів кошти на проїзд — 75 центів. Якщо підсумувати, то по неділях я працюю лише дві або три години і заробляю понад 70 Ђ за місяць.
— Сімдесят євро! Очманіти можна! — вражено вигукнула я.
— І це ще не все! — захоплено розповідав далі братик. — Три вечори на тиждень я працюю у нашому будинку для старих.
— Де-де працюєш? — не повірила я своїм вухам.
— У будинку для старих. Купую для дідусів та бабусь харчі, ходжу з ними на прогулянку. Інколи просто розмовляю чи граю в якісь настільні ігри. За це отримую від дирекції закладу 5 Ђ за годину. Так заробляю ще 35, а то й 45 євро на тиждень. За місяць маю щонайбільше 150 Ђ…
— Та ж разом це понад 200 Ђ на місяць! Супер! — я на мить замислилася і зітхнула. — На жаль, тут поблизу немає жодного будинку для старих…
— Але й тебе не Марселем звуть, ти лише маленька дівчинка, — під’юджував мене «добрий» братик. — Менше думай про ймовірні невдачі. Вишукуй реальні можливості.
Ну ось, знову те саме. Відразу ж згадалася історія Дарила. Він зосереджувався на тому, що знав, мав і міг. А я сконцентрувала всю свою увагу на будинку для старих, якого немає поблизу. Немудро… Та й Мані усі вуха мені тим протуркотів…