В гостях у пана Ґольдштерна
Наступні кілька днів пролетіли, немов одна мить. Я знову змогла ліпше зосередитися на шкільних заняттях і наполегливо тренувала Наполеона. Наприкінці першого тижня пан Ганенкамп заплатив мені 7 Ђ — по євро за день, і ще 30 Ђ — за три команди, яких навчився Наполеон. Пес тепер умів за командою сидіти, лежати і подавати лапу.
Я гордо перерахувала гроші. 37 Ђ — немало. До того ж я більше впевнилася у собі і вже болісно не ніяковіла, отримуючи гроші, бо для старенького подружжя життя направду стало легшим.
Вони були такі вдоволені моїми послугами, що попросили вигулювати Наполеона ще й уранці за додаткових дві марки. Я запитала на це дозволу у батьків, і вони погодилися.
Мані якось сказав, мовляв, він має блискучу ідею, що мені робити з грішми. Отож я тим часом старанно заховала їх серед старих шкільних зошитів.
Та мене чекала подія, не менш захоплива, ніж заробляння грошей. Сьогодні був саме той день, коли мав прибути водій пана Ґольдштерна, щоб відвезти нас із Мані до нього. Я з нетерпінням чекала того моменту, мріючи ближче познайомитися з цим багатим чоловіком.
Як і домовлялися, водій подзвонив у двері рівно о 15:15. Я ледь мову не втратила з несподіванки: водієм виявилася поважного віку жінка, яка приязно мені усміхалася.
Ми сіли до «Ролс-Ройса». Я сказала жінці, що досі гадала, ніби водіями мусять бути самі лише чоловіки. Вона засміялася:
— Пан Ґольдштерн надзвичайна людина, і вчинки його теж надзвичайні. Йому цілком байдуже, що «годиться», а що — ні. Він робить собі так, як вважає за потрібне.
Це мене зацікавило. Немов розгадавши мої думки, водій повела далі:
— Пан Ґольдштерн випадково почув мою розмову з товаришкою, котрій я жалілася на своє безробіття. А що раніше він мене не знав, то поцікавився, чи вмію я водити авто. Звичайно, я вміла. «Гаразд, — мовив він. — Якщо хочете, будьте моїм водієм. Я саме підшукував когось на цю посаду». Ото й уся розмова. Навіть пробної поїздки не вимагав. Пан Ґольдштерн добре знається на людях, покладаючись при цьому винятково на власну інтуїцію.
Я була вражена.
— І ви не побоялися сісти за кермо такого великого авто?
— Розумієте, пан Ґольдштерн навчив мене, як підвищувати самооцінку. Усі його співробітники ведуть такі собі журнали досягнень.
— Я теж, — запишнилася я.
Тепер настала черга пані за кермом дивуватися. Я гордо погладила Мані, той притьмом лизнув мене в обличчя. «Треба його від цього відучити», — подумала я собі.
Нарешті ми приїхали до санаторію. Я не любила лікарень. Однак ця більше скидалася на ексклюзивний курортний готель. Ось і маєш переваги заможності.
Наша водій провела нас до покоїв пана Ґольдштерна. Він сидів у фотелі і був у чудовому гуморі.
Мані, метляючи хвостом, відразу кинувся до нього і лизнув чоловіка в обличчя.
— Він і мене так лиже, — повідомила я. — Я вирішила відучити його від цієї звички…
— Радий тебе бачити, — привітався зі мною пан Ґольдштерн.
— Я з нетерпінням чекала нинішнього дня, — щиро призналась я, хоч і сама до пуття не знала, чому так прагнула знову побачити цього пана. Щоправда, я мала надію довідатися, чому Мані вміє розмовляти людською мовою.
Пан Ґольдштерн якийсь час обережно бавився з лабрадором, певно, давалися взнаки поранення, які спричиняли біль від різких рухів. Та загалом він почувався непогано.
За якийсь час пан Ґольлдштерн знову повернувся до мене. Його цікавило все, пов’язане з Мані. Я розповіла, чим годую собаку, скільки часу ми гуляємо, про наші прогулянки з Наполеоном, про те, як Мані допомагає мені вишколювати сусідського пса.
— Я ще під час нашої першої зустрічі подумав, як добре ти вмієш знаходити спільну мову з тваринами, — задоволено кивнув головою чоловік. — Можеш собою пишатися!
— Завтра вранці я запишу це до свого журналу досягнень, — бовкнула я.
Пан Ґольдштерн вражено звів на мене очі.
— Ти ведеш журнал досягнень? Як тобі спало таке на думку? — поцікавився він.
Я густо почервоніла. Як я могла йому пояснити? Я ж не мала права виляпати Мані таємницю про його вміння розмовляти і про те, чого він мене навчив!
Чоловік відчув мою ніяковість і нерішучість, і з його обличчя відразу зник запитальний вираз.
— Про це необов’язково говорити, — запевнив він.
— Ні-ні, річ не в тому, — спробувала виправдовуватись я, та, зрештою, вирішила бути чесною. — Це не моя таємниця, я не можу її зрадити…