Панові Ґольдштернові, здавалося, почав дошкуляти сильний біль. Я захоплювалася його привітністю та тим, з якою терплячістю він усе мені розтлумачував, незважаючи на фізичне нездужання. Я все ж не втрималася і запитала, чому він не пожалівся на свій біль.
— Що більше зосереджуюся на болеві, то нестерпнішим він стає, — відповів пан Ґольдштерн. — Розмовляти про біль — це те саме, що підкладати добрива рослинам. Тому я вже багато років як перестав на нього скаржитися.
Я сердечно подякувала панові Ґольдштернові за його поради. Сказала, як пишаюся собою. Ми швиденько попрощалися, Мані дав себе почухати, а тоді мила пані водій повезла нас додому.
Пані Козир
Удома я відразу кинулася до своєї кімнати — не могла чекати до завтрашнього ранку — і сіла до столу.
Ось що я занотувала в журналі досягнень:
1. Усі пояснення пана Ґольдштерна я відразу зрозуміла.
2. Я прийняла добре рішення — заощаджувати п’ятдесят відсотків від усіх своїх заробітків.
3. Я матиму курку з золотими яйцями. Тепер розумію, що означає бути багатою.
4. Уперше в житті каталася на «Роллс-Ройсі».
5. За минулий тиждень заробила 37 Ђ (з них 18.50 Ђ — на курку; 14.80 Ђ — до касеток, отже 7.40 Ђ до кожної касетки; 3.70 Ђ — на видатки).
6. Пан Ґольдштерн похвалив мене.
7. Наступного тижня одержу гроші за догляд Мані. 5 Ђ на день за 413 днів складуть 2065 Ђ. Ура!
Я усе ще не мала певності, що записані мною моменти можна вважати досягненнями, однак відчуття при цьому було приємним; я пишалася собою і щоразу більше довіряла сама собі.
Я вирішила за вечерею обережно завести з батьками розмову про борги. Виходячи з кімнати, запхала шпаргалку з чотирма підказками, як уникнути боргової кабали, до кишені джинсів.
Щойно ми сіли до столу, я урочисто простягнула їм чек від пана Ґольдштерна. Тато глянув на суму і приголомшено вигукнув:
— Тисяча євро! За що такі великі гроші?
— За харчування Мані упродовж усього часу, що він разом з нами… — пояснила я.
— Не знаю, чи ґречно брати ці гроші, — озвалася мама. — Мані, зрештою, нам як рідний…
— З іншого боку, — пробурмотів тато, — гроші нам не завадять… Ми заборгували вже кілька виплат за кредитами. Ця тисяча євро трохи зарадить справі.
— Я віддала би 500 Ђ на погашення кредиту, а інші 500 Ђ заощадила… — бовкнула я.
Тато з мамою витріщилися на мене, не донісши ложку до рота. Вони мали такий вигляд, ніби я щойно скинула на підлогу тарілку з супом.
— Ви тільки гляньте на неї, — іронічно усміхнувся тато. — Проїхалася раз на «Ролс-Ройсі» і вже стала фінансовим генієм! Не певен я, Сюзанно, чи оце нове знайомство на користь нашій Кірі.
Я розгнівалася.
— Але ж мудріше було би виплачувати якнайменші суми за кредит, — вперто прошипіла я.
— Ага, щоб потім втопитися у відсотках, — гаркнув тато.
Я закусила уста. Я не надто добре пригадувала пояснення Мані, лише те, що для погашення старих кредитів доводиться брати нові, і подумала: «Ліпше поговорю з батьками після повернення з Америки, коли матиму товсту курку з золотими яйцями».
— Що діти можуть знати про гроші? — буркнув тато.
Тут я вже не змогла стриматися.
— Дарил, один американський хлопець, у свої сімнадцять років володів мільйонами! — викинула я свою козирну карту. — Чого не скажеш про тебе… Колись я також стану багатою!
— Може, він одержав спадок, — пересмикнув плечима тато.
— Він заробив їх так само, як зароблятиму і я! — розхвилювалась я.
Мама стурбовано глянула на мене.
— Кіро, не личить тобі таке говорити! Ми не народжені для багатства. Гроші не приносять щастя. Набагато важливіше вміти вдовольнятися малим. Не забувай: «Кожному — своє!»
Я дозволила собі засумніватися у маминих словах. Як на мене, пан Ґольдштерн почувався дуже навіть щасливим, натомість тато з мамою щастям аж ніяк не сяяли. Інстинктивно я відчувала, що нещасливою робить людину саме відсутність грошей. Я вирішила тим часом притримати язичка і мовчки доїла суп.
Після вечері мені не хотілося сидіти вдома, тож я зателефонувала до Моніки. Моніка мала ще спершу попоїсти, ми домовились про зустріч через годину. Я вирішила за той час прогулятися, зазирнути до подружжя Ганенкампів і привітатися з Наполеоном.