Побачивши мене, пан Ганенкамп запросив мене до будинку.
— Ти матимеш час подбати ще про одного собаку? — запитав він.
— Звичайно, — квапливо запевнила я старого чоловіка.
— Я розмовляв сьогодні з пані Козир, — значущим тоном повідав мені пан Ганенкамп. — Це дама, якій належить Біанка, велика німецька вівчарка. Пані Козир хотіла би поїхати на вакації на два тижні і не знає, куди подіти Біанку. Почувши, як добре ти справляєшся з Наполеоном, вона попросила поговорити з тобою. Гадаю, тобі варто ось зараз піти до неї і про все домовитися.
Я добре знала пані Козир — надмір балакуча жінка. Щоразу, коли я проходила повз її будинок, вона намагалася втягнути мене у розмову. Ми добралися швидко. Її оселя скидалася на справжнє відьомське кубло. Ось на порозі з’явилася господиня. Пан Ганенкамп уже встиг їй зателефонувати й повідомити про наш прихід. Ми з Мані увійшли до будинку. Який тут панував розкішний безлад! Я відразу відчула себе в своїй стихії. Усюди валялися газетні вирізки та книжки, на стінах висіли таблиці з якимись кумедними лініями, одночасно працювали два телевізори.
Помітивши моє зацікавлення, пані Козир пояснила:
— Це моє хобі. Я люблю читати фінансові книги та біржові часописи. Мій чоловік залишив мені після смерті чималеньку суму грошей. Я не мала тоді жодного уявлення, що з ними робити, тому взялася до науки. Це виявилося надзвичайно цікавою справою. Гроші можуть дивовижним чином помножуватися!
Уперше за весь час знайомства з пані Козир я не хотіла, щоб вона замовкала. Однак пані, мабуть, вирішила, що тема навряд чи мене зацікавить. Розмова перейшла на Біанку. Старша жінка уже не один рік мріяла поїхати кудись на вакації, але нікому було подбати про її улюбленицю. Біанка надзвичайно лагідна собака, хіба що занадто велика й кудлата як на вівчарку. Не дивно, що наганяла страх на більшість людей. Пані Козир була дуже вдячна, що я погодилася подбати про пса. Вона пообіцяла закупити харчування для Біанки на весь час своєї відсутності і платити мені 5 Ђ на день. Я повинна була, ясна річ, ще поспитати дозволу у батьків, бо ж Біанка мала на два тижні оселитися у нас.
Потім я попрощалася, бо квапилася на зустріч з Монікою. Я так багато хотіла їй розповісти: про зароблені гроші, про пана Ґольдштерна, про те, як розподіляю свій заробіток.
Моніка не зводила з мене очей.
— Ти ба, як ти усе це зуміла! Я тобою захоплююся! — а за мить, подумавши, додала: — Якщо колись роботи стане забагато, я зможу тобі допомогти. Працюватиму на тебе…
Я засміялася. Батьки Моніки купалися в грошах, сама дівчинка завжди вишукано вдягалася, і вона хоче працювати на мене? Диво та й годі!
Стемніло, я подалася додому, хотіла якнайшвидше поговорити з батьками про Біанку. Тато спершу невдоволено побурчав — боявся, що я занехаю навчання у школі. Допомогла мама. Саме тієї миті задзвонив телефон, мама підняла слухавку.
— Це до тебе! Марсель! — здивовано вигукнула вона. Марсель ніколи зроду мені не телефонував.
Як виявилося, нам обом було що розповісти одне одному. Я розказала про заробітки, нову роботу і про те, як, за порадою пана Ґольдштерна, розподіляю свої прибутки.
— Одне можу сказати з певністю, — урочисто проголосив Марсель. — Часи, коли ти була дурною гускою, безслідно минули. Оте з розподілом коштів — чудова ідея. Про таке я ще й не думав. Усі свої гроші я зберігаю на банківському рахунку.
— Мені теж треба відкрити рахунок, — стишила я голос. — Пан Ґольдштерн має виписати мені чек, а я не знаю, як це робиться у банку.
— Якщо хочеш, я завтра зайду за тобою і допоможу все владнати, — запропонував Марсель.
Я не повірила своїм вухам. Марсель завжди сторонився мене, а тут раптом сам запропонував допомогу. І, звісно ж, ніколи раніше мене не провідував, хоча мешкав за якихось сім кілометрів від нашого дому. Навіть коли його батьки навідувалися до нас у гості, він волів залишатися удома.
— Приїдеш до мене? — не втаїла я здивування. — Ще донедавна ти уникав мене, де тільки міг…
— Я хотів би спілкуватися лише з тими людьми, до яких відчуваю повагу, — сказав Марсель коротко, наче відрізав. — І ось уперше зустрічаю таку людину…
Я неймовірно запишалася собою.
— Тепер я, до речі, взяв на роботу кількох помічників, — повідомив Марсель тоном дорослого чоловіка. — Сусідські хлопці розвозять разом зі мною булочки, бо я вже маю п’ятдесят клієнтів і не можу сам упоратися.