Я згадала Моніку — вона теж пропонувала мені свою допомогу. Віднині мені доводилося доглядати за Мані, Наполеоном і Біанкою. Допомога Моніки цілком могла би стати в пригоді.
Рада, що ми завтра зустрінемося, я попрощалася з Марселем. Перед сном я ще трохи повичісувала Мані — йому це страшенно подобалось, — потім лягла у ліжко і миттю заснула.
Та посеред ночі прокинулася скупана холодним потом від жахливого сновидіння. Уві сні за мною гналися жорстокі злочинці, хотіли вбити Мані. Були там і Моніка з Марселем, намарно намагалися мені допомогти. Я ще довго тремтіла від страху. Мані щось відчув, бо стрибнув до мене на ліжко і лизнув мою руку. Я обійняла його. Сон не віщував нічого доброго… Перш ніж заснути, я твердо постановила собі бути завтра дуже обачною.
Пригода
День почався якось шкереберть: надворі бридко, я цілком виснажена після нічних жахіть, тато проспав і довго займав ванну. Я вирішила скористатися несподівано вільним часом і кинулася до свого журналу досягнень, але на місці його не було! Я підозріливо зиркнула на Мані, той, однак, вдав, ніби нічого не помітив.
«Ага, — подумала я, — ото шибеник! Я знаю, що журнал у тебе. Негайно віддай!»
Однак Мані мав грайливий настрій і так просто віддавати журнал не збирався. Він збіг на перший поверх — там десь його ховав — і тепер дражнив мене, тримаючи зшиток у зубах. Я спробувала упіймати собаку й відібрати журнал, але Мані був спритнішим за мене. Я зробила стрімкий випад, щоб накинутися на лабрадора, а той блискавично ухилився і втік. З жахливим гуркотом я приземлилася на недокінчену модель вітрильника з сірників, над якою вже віддавна чаклував тато. Налякані гармидером, прибігли мої батьки. Збагнувши, що трапилося, тато заревів, наче бик:
— Чотири місяці праці псові під хвіст!
Від моделі й справді, здавалося, не зосталося жодного цілого сірничка. Як мені стало прикро, я ж не хотіла наробити шкоди. Одразу згадався нічний сон. Що ж, добрий початок дня…
Звісно, я проґавила шкільний автобус і спізнилася на уроки.
Після школи пообідала і забрала на прогулянку Наполеона. Панові та пані Ганенкамп повідомила, що поверну собаку пізно. Вони погодилися. О третій по обіді мав прийти Марсель. Я попросила Моніку наглядати за собаками, доки я розмовлятиму з Марселем.
Удвох із Марселем ми подалися до пані Козир — за Біанкою. Господиня запросила нас до вітальні, щоб детально пояснити, як дбати про її улюбленицю. Марсель знічев’я роззирався по кімнаті. Придивившись до таблиць на стіні, схвально присвиснув.
— О, ви інвестуєте в акції, — зауважив він зі знанням справи.
Пані Козир спантеличено зиркнула на мого брата.
— Ти на цьому розумієшся?
— Ні, але мій тато має справу з акціями, то я трохи нахапався… Він постійно каже, що ніде не заробиш стільки, як на оборудках з акціями. Як на мене, це надто складно і потребує багато праці, — відповів Марсель.
— Твоя правда, це не цілком просто, забирає годину, а то й дві щодня. Цю справу треба любити, — усміхнулася пані Козир. — До роботи можна й інших людей залучити, тоді все піде так легко, що й дитя дасть собі раду, і прибутки попливуть до кишені.
Марсель миттю зацікавився.
— Звучить заманливо. А як це зробити?
— Охоче поясню, — і собі захопилася пані Козир. — Але на це потрібен час, а мій літак відлітає уже незабаром. Пропоную продовжити розмову після того, як я повернуся з вакацій.
— Мені теж дуже цікаво, — втрутилась я.
Однак пані Козир було не до моїх зацікавлень.
— Чи змогла би ти, Кіро, двічі або тричі за моєї відсутності полити кімнатні квіти? — запитала літня пані.
Звичайно, я запевнила, що мені це неважко зробити. Ми попрощалися і попростували з Біанкою додому.
Потім я та Марсель подалися до місцевого ощадного банку. Я дуже хвилювалася — скоро я стану власницею свого першого банківського рахунку. Щоправда, я вже мала ощадну книжку, на яку час від часу відкладали якийсь дріб’язок дідусь із бабусею. Але справжній рахунок — це щось зовсім інше. Я почувалася неймовірно дорослою, коли ми переступили поріг банку. У касовому залі було людно.
Я відразу кинулася до найкоротшої черги, однак Марсель мене стримав:
— Не квапся! Дуже важливо обрати правильного співробітника.
— Звідки мені знати, хто правильний, а хто — ні? — відразу принишкла я.
Марсель засміявся.
— Це особа, з якою було би приємно спілкуватися. Придивися до працівників, може, хтось припаде тобі до вподоби більше за інших…