«Мені теж було би приємно начищати до блиску монети і золото», — подумала я.
Раптом Мані загавкав, до нього миттю приєдналася Біанка. Собаки стояли спинами до нас, принюхувалися убік дверей і гавкали щораз дужче. Марсель підійшов до дверей, що вели до великої кімнати підземелля, і гукнув:
— Моніко! Це ти? Йди сюди! Ми вже знаємо, за чим нишпорили грабіжники…
Мані з Біанкою перестали гавкати, натомість загарчали. Марсель раптом дуже стривожився.
— Що могло трапитися? — спохмурнів він. — Собаки не гарчали би на Моніку…
Раптом нас охопив неймовірний жах. У льоху відлунювали від стін чоловічі голоси. Хутро на загривку Мані настовбурчилося.
— Тихо, Мані, — зашипіла я.
Однак собаку годі було заспокоїти, він не переставав гарчати.
Голоси швидко наближалися й ставали голоснішими. Ми опинилися у пастці — тікати було нікуди.
Невдовзі ми побачили промінь великого ліхтаря, що примарно шугав по стінах льоху, а тоді враз засліпив мене. Я зойкнула.
— Ви тільки погляньте, кого ми тут маємо! — вигукнув чийсь бас.
— Вам тут нічого робити! — закричав Марсель.
Світло так сліпило нас, що ми не бачили того, хто тримав ліхтаря. Почувся ще один голос, басовитіший і грубіший за перший.
— Щось знайшли? То нам буде менше роботи…
Промінь помандрував до скрині. Чоловік з ліхтарем вражено скрикнув:
— Поглянь-но сюди, Бернде! Дівчинка мала рацію — тут справжній скарб!
— Заберіть свої брудні лапи звідси! Це належить одній старій жінці! — я скаженіла від люті.
— Ви щось наплутали, юна панночко! Ми — добрі сили, — засміявся перший голос. Промінь світла перестрибнув зі скрині на іншого чоловіка, і ми побачили… поліціанта.
Марсель отямився першим. Я розгублено захихотіла. Щойно тепер зрозуміла, якими напруженими були мої нерви. З невимовним полегшенням на душі, я опустилася на підлогу.
— Ота дівчинка нагорі зателефонувала до свого тата, а він сповістив поліцію, — пояснив перший поліціант.
Усе стало на свої місця.
— А де Моніка? — запитав Марсель.
— Нагорі, з батьком та ще одним офіцером.
Поліцейський увійшов до великої зали підземелля і покликав колегу, що стояв на сходах.
— Усе гаразд! Діти тут, живі й здорові!
Ми всі гуртом піднялися нагору. Щонайменше десятеро поліцейських товклося в передпокої та вітальні. Був серед них і тато Моніки, Моніка злякано тулилася до нього.
Вона розповіла, що, почекавши трохи, обережно спустилася на декілька сходинок у льох і гукнула нас, але відповіді не почула, тож вирішила, що з нами щось трапилося, і зателефонувала своєму татові.
Тато Моніки суворо глянув на нас.
— Ви повелися дуже легковажно! Треба було негайно викликати поліцію!
Ми знічено мовчали. Я глянула на Моніку, мені було її шкода — натерпілася, мабуть, страху. Переписуючи скарби пані Козир, ми цілковито забули про час.
Тим часом викликали слюсаря, і той відремонтував вхідні двері. Скриню обережно відтранспортували до відділку. Поліція ще мала достатньо роботи у будинку, і нам довелося відповісти на чимало запитань, але це вже було не страшно, бо поліціанти поводилися з нами дуже приязно і навіть похвалили нас. Вони сказали, що це, без сумніву, ми сполошили злочинців, і ті втекли.
Ми з Марселем гордо перезирнулися.
Потім поліцейські відвезли нас додому.
Мама вже хвилювалася і стояла біля вікна, коли авто зупинилося перед нашим будинком. Побачивши, як ми виходимо з поліцейського авто, вона не на жарт злякалася, однак офіцери пояснили ситуацію.
Потім вони відвезли додому Марселя та Наполеона.
Мама зателефонувала своїй сестрі, мамі Марселя, та Ганенкампам, аби вони, бува, не налякалися так, як вона сама, коли поліцейське авто зупиниться перед їхнім порогом.
Я все детально переповіла своїм батькам, знову довелося вислуховувати докори, що треба було негайно викликати поліцію. Я була надзвичайно збудженою, про сон і мови бути не могло…
Батьки нічого не розуміють…
Наступного дня у школі шаленіло справжнє пекло. Моніка, захлинаючись від захвату, усім розповіла про вчорашню подію. Іншої теми для розмов просто не було! Мене також вітали, мов героя. Кілька хлопців сказало:
— Пощастило тобі — така пригода! Ми також хотіли би потрапити в схожу ситуацію…
Я не була певна, чи таке вже це щастя. У кожному разі, мені здавалося, що все почалося з моїх касеток бажань. Якби не вони, нічого би й не трапилося, я б не шукала роботи, не познайомилась би з Ганенкампами та пані Козир, якій мене порекомендували господарі Наполеона, не доглядала би за Біанкою. Таки мав, вочевидь, рацію наш вчитель історії, який постійно повторював: «Щастя, якщо добре придивитися, — не що інше як кропітка підготовка і наполеглива праця».