Спершу такий розподіл обов’язків мені видався несправедливим, бо ж я, по суті справи, ледарювала, а всю роботу замість мене виконувала подруга, однак заробляли ми порівну. Марсель заспокоїв моє сумління:
— Сама праця коштує максимально половину плати, іншою половиною оплачується ідея та уміння впровадити цю ідею в життя.
Я так і пояснила Моніці, а ще запропонувала їй знайти собі собаку для вигулу. Та Моніка відмовилася, посилаючись на те, що завжди ніяковіє у розмові з чужими людьми. До того ж, вона одержувала 75 Ђ кишенькових на місяць — їй вистачало.
Я вирішила в майбутньому ніколи не розбещувати своїх дітей великими сумами на кишенькові витрати, натомість спонукати їх вести журнал досягнень та самостійно заробляти гроші. І що раніше, то ліпше!
Однак дещо непокоїло мене. Нагода побазікати з Мані випадала щораз рідше. Справ було по горло, розмови з паном Ґольдштерном ставали дедалі тривалішими, та й з Марселем і паном та пані Ганенкамп я спілкувалася так часто, що часу на посиденьки з Мані у нашому сховку зовсім не залишалося. Звісно, ми багато гуляли й бавилися одне з одним, але майже не вели балачок. На запитання, які я хотіла задати лабрадору, вже відповів пан Ґольдштерн чи інші мої нові знайомі.
Та Мані, здавалося, анітрохи тим не переймався. Скоріш навпаки — сприймав усе як належне й щиро тішився, що з ним поводяться, як з «нормальним» псом. Йому подобалося проводити час з Наполеоном та Біанкою, з ними він міг удосталь нагасатися. Спостерігаючи за їхніми забавами, я не помічала за Мані нічого надзвичайного, він скидався на одного з них — майже «нормальний» пес. Себе ж я втішала тим, що, очевидно, так воно й повинно бути…
Я сиділа з батьками за обіднім столом. Вони мовчали, похмуро втупившись у свої тарілки. Так було завжди, коли тато з мамою сварились. Я хотіла було ще раз завести з ними розмову про борги, попередньо переглянувши чотири підказки від Мані, але зараз, здавалось, була далеко не сприятлива нагода.
Мовчанку урвав тато:
— Кіро, я бачив виписку з твого банківського рахунку. Там багато грошей, — він прискіпливо глянув на мене і з притиском повторив: — Дуже багато грошей.
— Я одержала їх від пана Ґольдштерна за догляд Мані, — відрізала я.
— Ось бачиш, на все є прийнятне пояснення, — полегшено зітхнула мама.
— Ти зняла 1032.50 Ђ готівкою, — суворо вів далі тато. — Будь ласкава, поясни, що ти з ними зробила?
Я почувала себе незатишно. Не те щоб мала нечисте сумління, боляче шпигнула недовіра. Несправедливо…
Я зусиллям волі опанувала себе і спокійно пояснила, де заробляю гроші, як розподіляю свої прибутки: 50 % — на «курку», 40 % — на здійснення своїх близьких і не дуже намірів, а 10 % — на витрати. Звичайно, довелося уже вкотре розповісти байку про курку, яка несла золоті яйця, інакше батьки не зрозуміли би й дещиці з моїх тлумачень.
Спантеличений, тато не зводив з мене очей, та водночас він нібито заспокоївся, одержавши логічне пояснення.
Мама ж гордовито закопилила уста:
— Бачиш, моя донька! Розумом у мене вдалася!
— Хотілось би й мені мати змогу отак розподіляти гроші, — скрушно зітхнув тато.
— Чому ж ти того не робиш? — запитала я.
— Бо наші виплати за кредитами відразу з’їдають усі гроші. З чого ми, як гадаєш, виплачуємо внески за будинок, чим платимо за струм, харчі?..
— Ти міг би розподіляти принаймні ті кошти, які не витрачаєш на щоденні потреби, як це роблю я, — не вгавала я. — Хай навіть лише 10 % від усіх твоїх грошей…
Я була переконана, що таке можливо.
— Тоді й зовсім нічого не зостанеться. Я не можу заощадити ані цента! — пробурчав тато. — Понад 50 % йде на покриття самих лише кредитів…
— Можна суттєво зменшити суму внесків, — зробила я нову спробу.
— Та що ти знаєш про систему кредитів! — розсердився тато.
— Не кажи, — поквапилася мені на допомогу мама. — У тому, як заробляти гроші, наша доня таки трохи тямить!
— Просто їй пощастило, — буркотів тато.
— А мій вчитель історії завжди каже: «Щастя, якщо добре придивитися, — не що інше, як кропітка підготовка і наполеглива праця», — відрізала я.
Тато замислено дивився на мене. Я, видно, зачепила у ньому якісь потаємні струни. А треба сказати, що мій тато дуже добра людина, ось тільки звичку мав погану перекладати вину за свої невдачі на першого стрічного; себе мав за жертву, а інших вважав щасливчиками.
Але тепер він трохи поступився своєю впертістю.
— Один підприємець, якого я забезпечую товаром, якось казав мені щось про щастя… Як же то було? Ага! «Один раз щастить лише дурневі, мудрому ж таланить часто!» Тоді я не второпав, який стосунок має щастя до мудрості, а тепер бачу, в чому сенс. Якщо щастя є результатом кропіткої підготовки й наполегливої праці, то що більше я працюватиму, то й більше мені поталанить.