Разом ми інвестували тепер у чотири фонди. Щоразу збираючись на засідання фінансових магів, неймовірно тішилися своїми успіхами. На кожній зустрічі довідувалися багато нового від пані Козир. Навіть Моніка почала ліпше знатися на фінансах. Не дивно, що й батькам ми могли тепер давати слушні поради. І батьки слухалися, спершу потайки виконували наші настанови, а згодом перестали ховатися.
Пан Ґольдштерн тимчасом повністю одужав і знову поринув у роботу. Мані залишився зі мною. Звичайно, ми з Мані, як і раніше, щосуботи відвідували його, разом ходили на прогулянки, а потім нас завжди пригощали надзвичайно смачними тістечками з какао. Під час посиденьок ми вели цікаві розмови. Пан Ґольдштерн направду був фінансовим генієм. Щоразу я вчилася чогось нового. Гроші для літнього пана були чимось абсолютно нормальним і природним. Поступово і я стала інакше ставитися до грошей.
Раз на місяць пан Ґольдштерн читав лекцію для своїх клієнтів про можливості фінансових вкладень. Мої батьки не пропускали жодної.
Однієї суботи він запропонував мені нову ідею: одночасно з ним, раз на місяць, читати лекцію для дітей його клієнтів. Я погодилась. Першого разу прийшло тільки семеро дітей. Та чутки про мої майстер-класи швидко поширилися, і тепер я постійно мала двадцять-тридцять слухачів. За кожну лекцію мені платити 40 Ђ.
Кілька днів тому пан Ґольдштерн приніс мені свіжу ідею, запропонував заснувати разом з ним фірму, де б навчали дітей правильно інвестувати гроші. Таке йому спало на думку, коли він побачив мого нотатника, укладеного пані Козир. Ідея видалась мені геніальною. Уявити лишень: я, Кіра, — бізнес-партнер пана Ґольдштерна, фінансового генія!
Я запитала його, чому він обрав саме мене. Відповідь ідеально пасувала для мого журналу досягнень:
— Бо ти маєш добру кваліфікацію, багато знаєш і чимало досягла. Якби я не вважав, що така фірма удвох із тобою функціонуватиме успішніше, аніж під моїм одноосібним керівництвом, то нічого такого і не пропонував би. Ти зумієш навчити дітей більшого, ніж я сам.
Я мусила визнати його правоту і змогла це зробити тільки тому, що моя самодовіра незмірно зросла.
Та, незважаючи, на всю свою самовпевненість, я неймовірно хвилювалася. Попереду — жодного сумніву — мене чекали зовсім нові пригоди.
Я написала це і поставила крапку. Потім відхилилася на спинку стільця, перебігла очима текст на моніторі комп’ютера. Як на мене, написано добре.
Мій погляд упав на Мані. Я задумливо дивилася на гарного собаку. Ми давно вже не вели балачок, і мені кортіло запитати у нього, чому так сталося, але я боялась. Важко сказати, чого саме боялась, мабуть, відчувала, що та розмова стане останньою.
Тепер я вже не відганяла полохливих думок, навчилася відкрито приймати усе те, що наганяло на мене страх. Недовго думаючи, я взяла Мані на повідець і пішла з ним до лісу. Невиразна тривога, однак, не покидала мене, і прогулянка не тішила; горло перехопило від хвилювання, та й простували ми лісом повільніше, аніж звичайно.
Нарешті ми дійшли до нашого сховку. Ми вже давно тут не бували, тож лаз до гроту встиг зарости, доводилося через силу продиратися крізь хащі. Усередині гроту було вже не так затишно; усе, здавалося, змінилось.
Я засмутилася і довго не зводила з Мані очей, жадаючи в душі, щоб він заговорив. Я так давно не чула його голосу, що навіть почала сумніватися, чи не понавигадувала я собі наших розмов. Але ж ні, ми таки розмовляли!
Ледь не в розпачі я попросила Мані підтвердити, що він дійсно вміє розмовляти.
Вираз очей лабрадора змінився. Мені здалося, ніби я перенеслася у той час, коли Мані уперше заговорив до мене.
— Кіро, умію я говорити чи ні, не бозна-як важливо.
Я упізнала голос мого Мані і невимовно зраділа. А пес незворушно вів далі:
— Набагато важливіше, чи вмієш ти мене слухати і розуміти. Це так само, як із тією книжкою, яку ти пишеш. Хтось не зуміє почути того, що ти хотіла нею донести, і нічого в його житті не зміниться, а хтось навчиться мудро розпоряджатися грошима, і його життя стане багатшим та щасливішим.
Тієї миті, як Мані замовк, я знову не мала певності, чи наша розмова мені не наснилася. Збожеволіти можна!
Та нараз усе перемінилося. Нараз я зрозуміла, що все відбувається насправді. Пояснити цього я не могла, але й потреби такої не було. А ще мені раптом наче морозом поза шкіру сипонуло, бо я збагнула, що це наша остання розмова з Мані. Від гіркого смутку мені аж подих перехопило. Я потягнулася до лабрадора і надовго пригорнула до себе. Я обіймала його міцно, що мала сили, ніби сподіваючись спонукати його до подальшої розмови.