Петлюра вийшов з жандармерії і попрямував у бік залізничного вокзалу, туди, де були їхні бараки. Козацькі старшини мовчки дріботіли за головнокомандувачем. У його ході з’явилася якась легкість, наче вітер надував невидимі вітрила душі. Кожен його крок немов піднімав над землею, тому що тяжіння не має сили над людьми з вірою. Чи можна стати невагомим? Чи можна стати ближче до небес? Симона Васильовича надихнула коротка розмова з німцями — затія не здавалася вже такою страшною.
Ближче до обіду приїхав Винниченко. Він прибув на екіпажі, переодягнений у залізничника. Білоцерківський староста Кейхель дістав наказ від гетьмана й намагався зібрати війська, щоб запобігти пересуванню голів Директорії. Усюди бачилися засідки й облави. Конспірація, таємні послання і відсутність власної армії — ось із чим довелося зіткнутися бунтівникам.
Володимир Кирилович зійшов з екіпажа саме тоді, коли неподалік стояв Петлюра з братом.
— Симоне Васильовичу! Я тут! — Винниченко помахав рукою Головному отаману.
Петлюра підійшов до нього.
Зелений картуз залізничника личив Винниченку. Вуса надавали йому вигляду бравого служаки. Кітель із двома рядами срібних ґудзиків скидався на генеральське вбрання. Винниченко навіть іноді поправляв головний убір, немов справжній залізничник. Вони пройшли до барака, який умовно називався штабом. Незабаром повинні були підійти Коновалець і Василь Тютюнник. Разом вони мали розробити план перших військових дій. Метод ешелонної війни, коли війська швидко переміщаються по залізниці, найкраще годився для пересування в бік Києва. «Авантюра, це авантюра. Боже мій, у що я вплутуюся», — думав Винниченко, дружелюбно перемовляючись із Петлюрою.
— Як там Ольга, чи все з нею гаразд? — запитав Винниченко.
— Та сподіваюсь, — відізвався Петлюра.
— Вона з’їхала з готелю, де проживала? — продовжив Володимир Кирилович.
— Першого ж дня. Із такими рішеннями не зволікають, — відповів Симон Васильович.
Він трохи нервував. Невдовзі почнеться наступ, а сил поки що дуже мало. Як і мало ідей, як повалити гетьмана. Винниченко намагався бути стриманим, але кожна хвилина давалася йому важко. «Тільки б не було ще одного правителя. Усі промені слави на одного — як же нудно спостерігати за тим, коли перша-ліпша посередність вивищується за рахунок пустопорожнього галасу», — думав Володимир Кирилович, проте намагався не подавати виду.
— А від Грушевського[11] немає звісток? Знаєш, Симоне Васильовичу, як його стали називати? — Винниченко показав ряд рівних зубів.
— Так, щось чув… — Петлюра дістав цигарку.
— Бач як, Чорномор його кличуть. Мабуть, його борода нікому не дає спокою, — Володимир Кирилович усміхнувся.
— Борода у нього славна… Ось лише дідусь образився, що йому не дають ніякої посади, — Симон Васильович теж ледь усміхнувся.
— До речі, про посади. Чи не думаєш ти, мій любий Симоне Васильовичу, що вся акція, всі рухи з самого початку буде поставлено під марку однієї окремої особи? — Винниченко промовив це з тою-таки усмішкою.
— Про що ти, Володимире Кириловичу? — здивувався Петлюра.
— Та все про те ж, вельмишановний пане. Усе наше повстання забарвлюється в одне ім’я — твоє, — це останнє слово Винниченко відчеканив, і кожен звук буквально дзвенів, немов пропущений через ковадло.
— Не розумію, — відповів Петлюра.
— Усе ти розумієш, Симоне Васильовичу. Бачив я твоє звернення до військ… Навіщо ти його написав? Чорт знає, що тепер виходить… Ось же, що відбувається — всі повстанці, які стікаються в революційні центри, стали називатися петлюрівцями, — усмішка зникла з обличчя Винниченка. Він зняв картуз і нервово кинув його на стіл.
— Ніякої змови немає, Володимире Кириловичу… — Петлюра спробував було виправдатися.
— Ні, ні, дорогий мій товаришу. Ти запевняєш: немає змови? Це чиста брехня. Ми з тобою по один бік… Поки що. Але дозволь мені зауважити: я ніколи не потерплю зараження нашого руху твоїм персональним характером — звуженим, бідним, затуманеним, — Винниченко прошипів. Його очі блищали, а в темних зіницях плавали зловісні вогники.
— Дозволь сказати тобі, що ти все неправильно розумієш, — Симон Васильович намагався перевести розмову в інше русло.
11
Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934) — визначний український історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918).