Симон Васильович знав ці ігри. Не раз, Господи, так, не раз він бачився з цим чоловіком, навіть інколи сидів біля нього, по-дружньому стискаючи його долоню, а часом — підвищував свій голос і кричав просто в обличчя. Вони знали один одного, добре знали, як можуть знати тільки два вороги. Нарешті чоловік, що сидів, не витримав.
— Що ж ви, Симоне Васильовичу? Сідайте, в ногах правди немає, — заговорив він.
— А де є правда, Павле Петровичу? — сказав Петлюра, але все ж ступив іще один крок і сів у затишне м’яке крісло.
Скоропадський[15] усміхнувся. Він чув цей тонко-дзвінкий звук у своєму імені, вимовлений Петлюрою. «П-а-а-а-вле Петро-о-о-о-о-вичу». Це розтягування відразу розставило все на свої місця — Петлюра так і не здався. Розуміючи це, гетьман засумував,— якесь тягуче, наче дощова рідина, почуття повільно потекло в груди. Від цього стало якось особливо гірко. Однак Скоропадський не подав виду, а все так само легенько, наче боячись образити співрозмовника чи надати розмові зайвої легковажності, усміхався.
— Правда в нас, дорогий Симоне Васильовичу. Вона завжди в нас, але тільки шукаємо ми її всюди й не знаходимо, — відповів Павло Петрович.
— Можливо, тому що сліпі? — Петлюра вирішив трохи підіграти.
Час був пізній. Ніхто не квапився викладати карти на стіл, адже обидва розуміли, що розмова буде довгою. Немов готуючись до цього, вони почали з м’якої перепалки, щоб розім’ятися перед великим боєм.
— Можливо, можливо, — несподівано погодився гетьман.
Він відклав перо, переплів пальці, і їхні витончені фаланги стали схожі на переплетення гілок. Скоропадський зітхнув.
— Я запросив тебе не пограти словами, як ти розумієш, — сказав він.
— Розумію, — тепер прийшла черга погоджуватися Петлюрі.
— Тоді ось що я хотів сказати: припини, — голос гетьмана став суворим.
— Припинити? Що саме? Дихати, бажати, відчувати? — у голосі Петлюри теж з’явилися металеві нотки.
— Ти сам знаєш, Симоне Васильовичу. Гадаєш, що я не в курсі — Винниченко затіває нову виставу. Господи, та ж вистави затівають інші, а потім мене назвуть маріонеткою! Воістину, немає справедливості на землі, — несподівано емоційно вигукнув Скоропадський.
— Якщо ти все знаєш, навіщо я тут? — грубо обірвав його Петлюра.
Гетьман знову глибоко зітхнув. Йому хотілося одночасно перервати й розтягнути цю розмову якомога довше. Немов дві стихії зіткнулися в його грудях, два взаємовиключні бажання.
— У глухому куті я, Симоне Васильовичу. Якщо німці підуть, а все веде саме до цього, то де шукати захисту? — Гетьман навіть трохи підвівся з крісла.
— Чому ти зараз просиш у мене поради? Коли я влітку цього року казав, щоб припинили грабувати селян, загравати з поміщиками й росіянами, — хіба ти мене послухав? Скільки твоїх радників бажають побудувати новий Кремль на берегах Дніпра? — прийшов час і Петлюрі ставити незручні запитання.
— Добре тобі говорити збоку. Я коли усвідомив, який тягар звалився на мене, — жити перехотів, — з розпачем сказав гетьман.
Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив п’ятою.
— Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, — Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.
— Так, так, — знову просторікувато простягнув той.
За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово м’якшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колір — спочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.
— Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили — наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, — раптом промовив Скоропадський.
15
Павло Петрович Скоропадський (1873—1945) — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Один з лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху. 29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту взяв владу в Україні.