— Це кінець, Симоне Васильовичу. Так, це кінець, — приречено прохрипів В’язлов.
— Що сталося? — Петлюра стривожено глянув на приятеля.
— Гетьман вирішив створити федеративний союз із Великоросією. Грамоту підпише завтра. Незалежності України більше не буде, — глухо відповів міністр.
— Як же так?! — скрикнув Симон Васильович, не стримавши емоцій.
— Не розумію. Адже ми щойно говорили, що йти до білих — це не вихід, а глухий кут. Напевне, це Гербель[4]… Господи, це він… Посади забажав… Прем’єром… — В’язлов намагався добирати слова, але врешті зірвався й міцно вилаявся.
— Такі справи… — протягнув Петлюра.
Він також не знав, що казати. Коли так, то всі сподівання на те, що гетьман змінить свою думку і його можна буде переконати, є марними. Але ж тепер! Яке швидкоплинне життя настало — міняється, неначе подув вітру!..
— Так, іще одне… Хочу тобі сказати… — В’язлов, усе ще ошелешений звісткою, перебирав подумки слова, намагаючися знайти більш прийнятні.
— Я слухаю, — відчув щось недобре Петлюра.
— Скоропадський хоче тебе заарештувати, — витиснув із себе міністр.
Симон Васильович, вслуховуючись у дрібну барабанну дрож у грудях, у це пульсуюче відчуття, розумів, що дедалі більше втрачає самовладання, однак звістка про ймовірний арешт зненацька викликала протилежну реакцію.
— Як? Знову? — нервово всміхнувся він.
— Так. Вважає, що саме ти підбурюєш військових до повстання. Адже він саме тому хотів перекинути січових стрільців у Львів, а ті відмовилися. Очевидно, гетьман вирішив, що ти їх під’юджуєш, — сказав Андрій Григорович.
— Уже й не вгадаєш, що спало йому на думку. Ну, що буде, того не минути, — Петлюра підвівся й осмикнув свій військовий френч. Він кивнув, злегка стиснув губи, а потім розвернувся і вийшов з кабінету.
На вулиці починався дощ. Холодна вода стікала з небес, неначе вони продірявились, потоншали від тертя часу, перетворилися на трухляву масу, яка нависала над землею. Було якось особливо незатишно. Хмари, темні, наче сажа, висіли врівень із верхніми поверхами — і по склу збігали чорні краплі. Голі дерева, ніби виснажені подорожні, застигли на вулицях. Візок торохкотів на вибоїнах. Симон Васильович дивився, як візник поганяє гніду кобилку, а та повільно бреде, схиливши голову. Копита опускаються у глибокі калюжі, а потім зі сплеском піднімаються знову. Краплі дощу розтікаються по морді конячки, і тільки її розумні очі, сповнені людського подиву, залишаються сухими…
Наступного дня, тільки-но каламутний осінній світанок заяснів на вулицях Києва, у напрямку Білої Церкви вирушив автомобіль На задньому сидінні був Петлюра. Поряд із ним — командир окремого корпусу Залізничної охорони Олександр Осецький[5]. Тонкі чорні вусики увиразнювали кругле обличчя Олександра Вікторовича, руки час від часу лягали на офіцерський наган, котрий він тримав у себе на колінах. Кожен поворот, кожен вигин дороги, кожного стрічного вони разом із Симоном Васильовичем підозрювали у змові; здавалося, ось-ось вони почують рев двигуна позаду. І тоді доженуть їх і схоплять, доставлять до гетьмана, а той вирішить їхнє питання надзвичайно швидко — двома пострілами в потилицю.
— Як думаєш, варта вже шукає мене? — перервав мовчанку Петлюра.
— Коли не шукає, то готується, — відповів Осецький.
— Правда, правда… Головне, щоб нам усім зібратися. Січовики нас зустрінуть? — непокоївся Симон Васильович.
Він тривожно поглядав на співрозмовника, що закутався в шинель, піднявши комір. Осецький заплющував очі й намагався глибоко дихати, щоб стримати вібрацію каменя, який тиснув у грудях.
4
Сергій Гербель (1856—1936) — проросійський поміщик, державний діяч Російської імперії, член Державної Думи, голова Ради міністрів Української Держави в листопаді — грудні 1918 р.
5
Олександр Вікторович Осецький (1873—1936) — український військовий діяч, генерал армії У.Н.Р. З 12 лютого 1918 р. — начальник Українського Генерального штабу. З 15 листопада 1918 р. — Наказний отаман У.Н.Р. та за сумісництвом начальник Генерального штабу військ Директорії.