— Зустрінуть. Віриш, Симоне Васильовичу, піднесений дух у них, не втрачають надії, — мовив командир.
— Дуже на це сподіваюся, — відповів Петлюра.
Це був час довгих розмов, сутінкових слів і душевного неспокою. Двоє їхали в машині, обабіч текли осінні ліси, жовте лахміття висіло на гілках. Тривожне очікування природи перед зимою дивним чином збіглося з очікуванням у їхніх серцях.
Цього вечора у військових бараках січових стрільців, розташованих неподалік від залізничного вокзалу Білої Церкви, стояв гомін. Приїзд Петлюри наробив чимало галасу. Гайдамаки виходили назустріч, простягали свої сухі, натруджені руки; у їхніх очах було стільки надії! І як же влаштовано людину: вона потребує щоденної порції уповання на світле; жадає насититися соком надії, тому що це і є еліксир життя!.. Вісім сотень бійців вишикувалися перед Симоном Васильовичем, і густий туманний серпанок витав над їхніми головами…
На зборах Національного союзу пристрасті завирували ще дужче. Винниченко багато разів підводився за столом і виголошував чергову промову, Микола Шаповал[6] розповідав про зраду гетьмана. Він емоційно стукав по столу, вимагаючи покарання для Скоропадського, тому що той зрадив інтереси робітничого класу.
— Це зрада не тільки України, а й усієї соціалістичної революції. Так, я твердо заявляю, що ми, соціалісти, — я і Володимир Кирилович — докладемо всіх, Господи ти Боже мій, усіх зусиль, щоб знести цього маріонеткового гетьмана! Так, і ніяк інакше! — Шаповал нависав над столом і немовби припечатував долонею кожне слово.
— Правильно! Правильно! — підтакував Винниченко. Він давно вже задумав створити новий державний орган — Директорію, маючи за взір французьку революцію. На чолі повинні стати кілька директорів, які керуватимуть Україною до виборів.
Осецький сидів мовчки. Підвівся Євген Коновалець[7] і розповів, як напросився на аудієнцію до гетьмана й переконував його скасувати федерацію з Росією.
— Отож, шановне зібрання. Кажу я йому це, а він хитає головою і всміхається. Розповідаю, що не погодяться гайдамаки з його наказом, — як об стінку горохом. Як є, так і є! — повільно промовив Коновалець.
— Ах! Смішним, дріб’язковим видається весь процес перемовин із цим нещасним, слинявим кретином, — закричав Винниченко. — Ось він, сидить у моєму кабінеті, за тим самим столом, що я за ним приймав делегацію Антанти, комісарів, більшовиків. Яка велика сила невігластва: цей обмежений, неосвічений, може, навіть хворий офіцер російської армії щиро вірить, що він гетьман, тобто вищий за інших!
У бараку стало тихо. Упиваючись власною красномовністю, Винниченко продовжив:
— Лисиця з довгою головою, породистим носом і круглими, каламутними, неуважними, трохи розгубленими очима. У кутиках рота збирається слина, коли він говорить. І говорити він любить грубими, обшарпаними словами, перестрибуючи з однієї теми на іншу, крякаючи, і складається враження, що його треба відправити до лікарні, — громив він гетьмана.
Додати що-небудь чи заперечити ці слова ніхто не бажав.
— І от зараз! У ці смутні часи, сповнені почуття обов’язку, ми повинні виступити проти нього, як виступають проти зарази, що поширюється країною! Пропоную себе на посаду голови Директорії, а Симона Васильовича Головним отаманом. Що скажете? — Володимир Кирилович окинув поглядом присутніх, а потім погладив невелику акуратну борідку.
Зібрання застигло. Шаповал знову підняв руку, щоб заявити про свою позицію, але раптом, — неочікувано для всіх присутніх, однак цілком у згоді з виром, який забурував у душі Петлюри, — він підвівся, долаючи опір повітря, наче плавець проти течії, — і тоді не лишилося жодних інших слів, котрі могли бути сказані в цей пізній час. Тому Симон Васильович глухо, ніби в колодязь, вимовив лише одну фразу; і цей довгий, протяжний звук перетворився на птаха, що бився крилами об дерев’яну стелю:
— Іншого шляху, крім повстання, у нас немає.
Розділ 2
— Симоне — Зилоте! Симоне — Зилоте! — лунало в тьмяній емульсії вечірньої вулиці. Там, у товщі повітря, в непроглядній сірій глибині було чутно людський голос. У цей час мало хто ходитиме темними полтавськими провулками. На початку двадцятого століття кожен державний чин, який приїздив до Полтави, особливо якщо він з Петербурга, йшов спочатку на Круглу площу, до монумента «слави російської зброї». Товстий шпиль монумента був схожий на відрубаний хобот вимерлої тварини. Щоразу до пам’ятника приходили чиновники російської імперії, щоб упевнитися у власній величі. Ця велич самодержавства впливала на них заспокійливо, адже полтавці всі україномовні, зі своїм говором, ніби з часів шведського короля Карла і Мазепи. Це місто, схоже, застигло в часі, хоча надворі 1897 рік; і ніщо не могло зрушити цей давній уклад української колиски… Неподалік від монумента, на вулиці Заміській, лунав голос.
6
Микола Шаповал (1882—1932) — український політичний і громадський діяч, член Центральної Ради, публіцист, соціолог, поет, за фахом лісник.
7
Євген Коновалець