— Симоне — Зилоте! Симоне — Зилоте! — фраза повторювалася знову і знову. Звуки немов хотіли долинути до молодого чоловіка, який плівся у бік свого будинку, замислений, і не звертав уваги на окрики. Легкі швидкі кроки — і поруч із парубком опинився зовсім ще хлопчик років дев’яти. Він підскочив до парубка й легенько смикнув того за широкий рукав сорочки.
— Семене! А це правда, що тебе тепер у семінарії звуть Симоне — Зилоте?
— Правда, — відповів Семен-Симон.
— Ти бач. Тож ти зараз — як той учень Христа?
— Ну напевне.
— Оце чудасія! Ніколи не знав, що мій братик може бути Христовим учнем.
Симон зупинився, потім подивився на свого молодшого брата уважно, начебто вперше побачив. Цього весняного вечора слова, мовлені дитиною, раптом виявилися для нього дивовижними, і глибокий сенс фрази повільно розчинявся у його свідомості.
— Сашку, хіба я став менш близький до тебе?
— Ні, ні, брате.
— Тоді не звертай уваги на те, що говорять люди.
— А чому?
— Тому що людська чутка подібна до каламутної води — на поверхні одне, а в глибині інше.
— Не розумію. Ти так говориш, ніби наш батько…
— Не хвилюйся, Сашку. З тобою я буду завжди іншим.
— Добре, Симоне — Зилоте. Добре.
Хлопчик усміхнувся.
— А знаєш, що про тебе ще хлопці кажуть, Семене?
— Ну що ж?
— Кажуть, що мазепинець!
— Ото так і говорять?
— Так! А мазепинець — це погана людина?
— Ні, ні… Яка ж вона погана? Вона просто інша…
— Чим інша?
— Як тобі пояснити… Малий ти ще… Ось! Мазепинець — це та людина, яка хоче, щоб у неї була родина.
Симон подивився на здивоване обличчя брата, а відтак злегка обійняв його. Він знав — вони залишилися вдвох на вечірній вулиці, й нікого немає, хто б міг розлучити їх — так само як і згуртувати. Тому що їх єднає не лише спорідненість крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вони — брати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вони — одне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови…
Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі роз’їхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.
Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві — наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоров’я в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і пам’ять повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини пов’язані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став собою? Петлюра задумався і не знаходив відповіді.
— Кхе, кхе, — закашлявся Симон Васильович.
Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої. На плечах погони українського поручика. Широке чоло, прямий ніс, трохи відстовбурчені вуха. Потрапивши до приміщення, він глухувато мовив:
— Симоне — Зилоте! Як здоров’я?
Симон Васильович подивився на того, хто увійшов.
— Сашку[8], ти яким вітром?
— Вітер змін дме, чуєш?
— Авжеж. Сідай, брате.
Обидва Петлюри сіли на стільці, Симон Васильович поплескав себе по кишенях, дістав цигарки й закурив.
— Чув, що Скоропадський задумав? — озвався старший Петлюра.
8
Олександр Васильович Петлюра (1888—1951) — брат Симона Петлюри, полковник Армії У.Н.Р. Був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя та Ольги Петлюр.