Отавіо Сапієнція, письменник першої половини XVII століття, свідчив, що козаків у Запорожжі було на той час від 30 до 40 тисяч, вони могли виставити від 200 до 300 чайок, сміливо ходили по Чорному морю і в 1616 й 1617 роках успішно нападали на Кафу, Синоп і Трапезунд. Про здобуття Синопа запорожцями 1616 року розповідає і турецький мандрівник XVII століття Евлія-ефенді, який пише, що козаки захопили це місто однієї темної ночі і що з цього приводу великого візира Назір-пашу стратили за те, що він приховав цей факт від султана.
Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».
Проте енергія козаків була скута дипломатичними вимогами Корони. Адже дійшло до того, що приморські міста подали султанові петицію, у якій вимагали або надійного захисту від козаків, або, мовляв, вони перейдуть під руку короля.
Сагайдачний, у свою чергу, засилав послів до Персії, Італії, грузинських князівств із пропозицією утворити антитурецьку коаліцію. Цей проект не здійснився через те, що Туреччина замирилася з Персією.
Особливі стосунки склалися в козаків з кримськими татарами. З одного боку, ногайська орда жила з продажу українських бранців, з другого – Кримське ханство, особливо до його васальної залежності від турецького султана, було союзником козацтва, між ними була розвинена торгівля, козаки немало перейняли в татар, які були справжніми синами степу. Сагайдачний цінував ці відносини і навіть мав особисті стосунки з кримським ханом Газлі-Гіреєм.
Успіхи козацького війська привели до зростання прав і свобод українського населення, козаки й міщани, не стерпівши утисків Унії, вчинили заколот у самому Києві проти уніатського митрополита Йосипа Рутського. Коронний гетьман Жолкевський відчував перед козаками повне безсилля, а шляхта кинула клич на знищення українського козацтва. Одначе навіть польські публіцисти доводили безперспективність такого шляху, бо він «безчесний, марний і неможливий». Зважені польські політики і публіцисти як у воду дивились.
Під стінами Москви
І північний буде край також пам’ятати
Довго лицарство його, бо їм дався знати!
Там звитяжство немале він з’являв ідучи,
Городи й міста у них міцнії псуючи.
Мавши спритність, защораз він у те втрапляв,
Що і ворога збивав, шкоду оминав.
А як місто у війні християнське брав,
Непорушено церкви залишать казав.
Гляньте, той гетьман який був благочестивий,
У звитяжстві пам’ятав про свій стан учтивий.
Кінець XVI і початок XVII століття – вирішальний і знаковий період у житті Речі Посполитої, коли нестабільний і неконструктивний державний устрій призвів до катастрофи в суспільно-політичному житті цієї країни.
Вищим органом управління в Польщі були так звані державні сейми, які періодично збирались у польській столиці і користувалися верховною владою в законодавстві, суді, адміністрації, народній освіті. У сеймах брали участь представники всіх воєводств королівства з необмеженою свободою голосу. Але крім сеймів, таку необмежену владу мали польські та литовські коронні сановники, особливо канцлери, гетьмани та інші, які обиралися на свої посади на все життя. Крім того, таким правом «нє позвалям» (не дозволимо) користувалися й прості шляхтичі. Таким чином, панувало право не більшості, а меншості, і король був часто символічною маріонетковою фігурою.
І ось у XVI столітті на польський трон сходить Стефан Баторій – людина безмежної відданості державі, противага можновладцям, що були уражені грубим матеріалізмом. Його попередник король Генріх, французький принц Валуа (майбутній Генріх III), утік із Польщі. Стефан Баторій зумів приборкати свавільну аристократію і домігся повної переваги в боротьбі із запеклим ворогом Польщі московським царем Грозним.
Московщина втратила шість міст і була відкинута від Балтійського моря. Усередині Польщі Стефан Баторій упорядкував стосунки з українським козацтвом, уперше визнав його як військову й політичну силу. З’явилися талановиті полководці, де поряд із Яном Замойським, Радзивіллом, Сапєгою та Мелецьким був і українець князь Костянтин Острозький (батько Василя, про якого йшлося раніше). Король поліпшив фінансову систему країни, реформував судові органи й освіту.