Отже, Київ після тривалого занепаду свого церковного життя став знову церковною столицею, резиденцією митрополита, столицею всього православного єпископату на всі українські й білоруські землі.
Проголосивши на початку другого десятиліття XVII століття релігійну справу українську своєю справою, заявивши солідарність із православним духовенством, козаччина та її провідник Сагайдачний мусили глибше ввійти в культурно-релігійне й національне життя, яке на той час почало зосереджуватися в Києві. Київ здавна був у тісних зв’язках з козаками. Ще в 1580 році кияни зверталися із проханнями «до пана Оріховського гетьмана запорозького». Тепер козацькі хутори та села все більше обступали Київ. Через те інтенсивне релігійно-культурне життя Києва не могло не справляти враження на козаків. Старий Трахтемирівський монастир на півдорозі між Києвом та Черкасами був важливою ланкою у зносинах козаччини та духовенства. Напівофіційна козацька резиденція, де відбувалися козацькі ради й містився арсенал, і разом з тим – монастир, відновлений запорожцями, їхня святиня і твердиня на тривалий час, Трахтемирів єднав політичні козацькі інтереси з релігійно-національною справою, що стала тепер для козаків своєю. Цю обставину повною мірою використав Сагайдачний, який зміцнював цитадель. На чолі цього релігійно-культурного і політичного центру стояв архімандрит Єзекиїль Курцевич, що вів свій рід від волинських князів. Це була людина з європейською освітою – вихованець Падуанського університету, у каталогах якого записав він своє ім’я українською тогочасною мовою. Під його керівництвом Трахтемирівський монастир посідає важливу релігійну і політичну позицію. Сюди заїздило київське духовенство на чолі з митрополитом, щоб бути присутнім на козацькій раді, впливати на її рішення і простежувати козацьку політику.
Київ у першому та другому десятиліттях XVII століття ставав чимдалі помітнішим центром українського релігійного та національного життя. Завдяки зміцненню козацтва він перестав бути воєнним форпостом на українському прикордонні. У ньому набувають поширення елементи тодішньої польської офіційної культури. Знов-таки Сагайдачний переносить акцент свого впливу саме на Київ, розуміючи його особливе значення у становленні українства. Зростала й українська опозиція проти асимілятивних домагань. Усе більше католицьких кляшторів і церков з’являється в Києві. Так, скажімо, бернардини осіли тут ще з 1620 року. Натомість з’являються інституції українські. Їх очолює Печерський архімандрит Єлисей Плетенецький, наступник славного Никифора Тура, що збройною силою відборонив від Унії печерський монастир. Він залучив козацьку силу не тільки на повернення печерських маєтностей, конфіскованих королем, але й під егідою козацькою розпочав плідну й інтенсивну культурну роботу. Величезні культурні скарби, збережені поколіннями печерських старців та ігуменів, знайшли своє застосування в новій добі культурного відродження. Плетенецький робить із Печерського монастиря твердиню православ’я. Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного роду («зацныхъ и побожныхъ родичовъ был урожоный») з дрібної шляхетської родини, що дістала ім’я від свого родового гнізда Плетенич.
Печерський архімандрит купує друкарню, закладену в Стрятині Гедеоном Балабаном, перевозить її до Києва, розширює і збільшує. Автор тогочасного панегірика так описує цю визначну подію в культурному житті Києва:
Наприкінці 1616 року вже була надрукована перша книга «Часословець», потім вийшло розкішне монументальне видання «Анфологіонъ». За першою книгою почали вчитися учні київських шкіл. За кілька років по виходу «Часословця» побачило світ понад тридцять книжок. Це було більше, ніж дали всі інші друкарні України. Для потреб печерської друкарні Плетенецький відкрив фабрику паперу в Радомишлі на річці Тетерів. З’являються свої художники і гравери. Так, «Анфологіонъ» був прикрашений 18 образами святих. Прославляє слов’янський світ визначний учений і мовознавець Памва Беринда зі своїм «Лексиконом словяноросскім». Цей словник протягом тривалого часу був найповнішим і найбільшим. Великий і значний слід залишає в культурному та релігійному житті Лаврентій Зизаній, колишній дидаскал Львівської братської школи, один із багатогранних і найосвіченіших людей свого часу. Він став автором букваря, граматики, словника, катехізису, показав себе як педагог, полеміст, проповідник, перекладач і редактор.