Проте викликає подив: чому козаки «схаменулися» так пізно? Може, козацьке невдоволення вчорашнім штурмом набуло форми обурення діями козацької верхівки і Сагайдачний просто призначив свого політичного суперника «козлом відпущення»? Достеменно про це невідомо. Справжня причина загибелі гетьмана Бородавки залишилася таємницею.
11 вересня турки розпочали третій потужний штурм, який знову розбився об сталеві груди козаків.
14 вересня до турків підійшло підкріплення – Каракаш-паша з 10 тисячами вершників. Це надало туркам сили здійняти ще один штурм – 15 вересня. Каракаш очолив штурм, але в першу ж годину його було вбито. Моральний підйом, що розгорівся в них із появою нового лідера, водночас згас.
Після цього турки не вживали рішучих заходів, сподіваючись на голод, який уже розпочався в польському стані. Тепер нічні вилазки козаків мали характер здобичницький, припаси турків уже не нищили, а грабували.
24 вересня Ян Ходкевич, який уже не перший день тяжко хворів, помер. Дізнавшись про це і сподіваючись на падіння бойового духу в стані ворога, Осман призначив штурм на 25 вересня. Але й того дня йому не далася очікувана перемога.
28 вересня султан кинув у бій усе, що мав. Дев’ять атак поспіль обрушив він на польсько-козацький стан. Шаленим гарматним вогнем турки намагались підірвати мужність військ Речі Посполитої.
«Понад 60 гармат, – повідомляє очевидець, – гриміло безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалося від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися на грудки. Що бачило око протягом цілого дня, того не опишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзяттям і мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони».
Військо султана було знесилене. Він уже не міг сподіватися з таким військом просуватися в глиб країни і розумів, що битву програв. Марні були зусилля, марні були масові страти полонених та дезертирів (одного дня на очах у жорстокого юнака скарали на голову й викинули у Дністер понад 500 чоловік).
Скрегочучи зубами, Осман погодився на перемови.
Про виплату данини, як ото на початку війни, вже не йшлося. Султан мав дякувати Богові вже за те, що сам не потрапив у козацький полон.
9 жовтня 1621 року між королем та султаном був укладений мир. Церемонія підписання пройшла урочисто. Польське військо вишикувалося на полі бою у формі орла з розпростертими крилами, попереду стояв Владислав у порфирі. Турецький султан теж стояв попереду свого війська, військо розташувалось у формі півмісяця. У такому вигляді обидва війська простояли одне проти одного протягом години. Султан послав королевичу Владиславу у подарунок величезного слона та чудового скакуна з багатою збруєю. Владислав зі свого боку послав султану також породистого огиря та дві гармати майстерної роботи. Супротивники попрощались один з одним схилянням голів та знамен. Не забув командувач польського війська і про козацький табір. Туди було послано багато харчів, 25 бутлів волоського вина, 48 бочок меду, 24 куфи горілки, окремо для гетьмана 7 анталів найкращого угорського вина, одну бочку рейнського, бутель котнарського, погрібець з лікувальними горілками. Щоб створити комфорт для пораненого хворого гетьмана Сагайдачного, Владислав подарував йому кармазинний намет, підбитий зеленою венеційською адамашкою. Перед поверненням війська додому Владислав навідав гетьмана і повісив йому на шию золотий ланцюг на фіолетовій бинді. З одного боку був королівський портрет, оздоблений коштовними рубінами, а з другого – гербовий орел, облямований сапфірами. Владислав побачив просту кибитку, вимощену сіном і прикриту подушками для хворого гетьмана. Він тут же розпорядився надати власну бричку з балдахіном, шитим золотом, і запряжену парою коней у позолочених шорах. Надав він також особистого лікаря-француза.
Проте це була невелика нагорода для тих, хто врятував Польщу від турецького вторгнення. Козаки хотіли за це виконання тих обіцянок, що їх надав уряд польський.
Яків Собеський, учасник Хотинської кампанії, свідчить: «Ще за життя небіжчика великого гетьмана (Ходкевича) обіцяно їм було під честю і сумлінням, що їх (козаків. – Л. Т.) не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим менше не уложимо, і завсіди гетьман Сагайдачний з старшинами і полковниками важнішими були на найтайніших радах, тому і тепер в їх колі здав я докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів, а заразом іменем королевича і гетьмана запитав їх гадки в справі порядку маршу військ під Кам’янець; вони заявили вдоволення з умов згоди й обіцяли сповнити те, що до них належало, послушності, яку зобов’язані вони показувати Речі Посполитій».