Ще раз підкреслюючи неперехідне значення життя і діяльності Петра Конашевича Сагайдачного, зупинимося на політичній концепції «руського народу», яку виборов гетьман-звитяжець, а у формі концептуальній оформили сподвижники Сагайдачного – Іов Борецький та Мелетій Смотрицький. Вона полягала в тому, що головною цінністю «руського народу» є свобода. Вона витікає з природного права і морально підкріплюється правом старовини. Як то сказано у «Віршах на жалісний погреб»:
Ця свобода не подарована польськими королями, а існувала ще «при своїх князях». Вона викуплена кров’ю, тому її законність безумовна, цінність незмірна, бо свобода, вольность «краще найбільших маєтків, миліша за здоров’я, важливіша життя». Свобода невіддільна від народу та його князів. Вона буде передана майбутнім поколінням.
Природною формою реалізації народної свободи виступає добровільне підданство. Під час об’єднання українських і польських земель Польською короною ця свобода підтверджена привілеями та королівською присягою. А це значить, що її дотримання – обов’язок для монархів.
«Руський народ» має особливі духовні цінності і моральні якості. Його визначають прихильність до свободи (до якої людина прагне «по натурі»), готовність на самопожертву в ім’я блага вітчизни, вірність, побожність. Про постійність цих чеснот свідчать літописці і хроністи. Моральна свідомість народу пов’язана з пам’яттю минулого.
Благородний «руський народ» по праву належить до народів-співзасновників Речі Посполитої. Як «рівний до рівного, вільний до вільного» він об’єднався з вільними народами польським і литовським. Тому політичний статус і конфесійні права «руського народу» не можуть нехтуватися.
Таким чином, «руська ідея», підтверджена військовою потугою Козацького Війська та відновленням православної ієрархії під проводом Сагайдачного, зводилася до принципу політичної та конфесійної свободи. Ця свобода прямо пов’язувалася з політичною та культурною спадщиною «руського народу», православною традицією. Ця традиція була орієнтована на Візантію, православний Схід і пошанування місії хрестителів Русі, особливо князя Володимира. Обґрунтовувалась і богообраність народу та його сакральна територія – золотоверхий Київ.
Свою вагому частку в осмислення та обґрунтування «руської ідеї» вніс Мелетій Смотрицький – церковний ієрарх, письменник, знавець літератури. Для нього «руський народ» – це православний народ. Саме тут він вбачає ідентичність «руського народу», його історичні корені та моральну силу. Духовні підвалини «руського народу» – це священна моральна субстанція. Правдивість цих постулатів підтверджують правдиві хроніки та мощі святих у Київській лаврі.
Яку ж політичну спадщину залишив Сагайдачний?
Наступником Сагайдачного на посаді гетьмана Війська Запорозького став Оліфер Голуб, один із наближених підручних Петра Конашевича, – він вів листування від імені гетьмана з перським шахом Аббасом, коли Сагайдачний плекав мрію про антитурецьку коаліцію.
Проте Голуб, на якого, вмираючи, покладав надії і сам Сагайдачний, і королівський двір, і київські кола інтелектуалів та духовенства, і реєстрове козацтво, був не до вподоби як гетьман низовим козакам. Голуб не міг добитися від короля виконання двох найважливіших питань, порушених ще за життя Сагайдачного, – скасування Унії та збільшення реєстру. Тому після сейму 1623 року, коли стала очевидною неминучість збройної боротьби за козацькі права, Голуб склав із себе гетьманські повноваження, передавши їх Михайлові Дорошенку.
Літописи вказують ще на одне ім’я носія гетьманської булави – Марка Жмайла. Саме його називають гетьманом під час козацько-селянського повстання 1625 року. Можливо, Дорошенко свідомо відсторонився на той час від гетьманування. Після того як повстання завершилося Куруківською угодою, а реєстрові козаки скинули Жмайла з посади гетьмана, це місце знову посів Дорошенко. За його гетьманування реєстр було поширено до 6000.