Одним із найбільших досягнень у духовному розвитку суспільства того часу було усвідомлення власного історичного коріння. Історіографічні пошуки українських мислителів можна в головних рисах звести до встановлення історико-генетичного зв’язку з минулим через ідею безперервності історії від Київської держави до України-Русі, що доводило легітимність претензій тогочасного Києва на спадщину Києва княжого. «Паростю Володимира Великого, який Руську землю охрестив», назвав Костянтина-Василя Острозького в 1598 році Іпатій Потій. Князь Костянтин, займаючи державні пости віленського каштеляна і тракайського воєводи, належав до найвищих придворних чиновників.
Костянтина Острозького часто плутають із його сином Василем, який у галузі культури та освіти був також видатним діячем, так само як і його батько на полі бою. Ця плутанина сталася через те, що Василь часто називав себе Костянтином – батьковим іменем, підкреслюючи в такий спосіб, що він є спадкоємцем його ідей.
У 1559 році Василь-Костянтин отримує звання київського воєводи і стає «некоронованим королем Русі». Саме він був одним із провідних архітекторів Люблінської та Берестейської уній. Заснована ним Острозька академія, «тримовний ліцей» і «храм муз», стає найбільшим культурним осередком краю. Зі стін Острозької академії пішли в життя такі найпомітніші діячі першого українського національного відродження, як Захарій Копистенський та Мелетій Смотрицький, лідер церкви Іов Борецький та Іов Княгиницький. Саме вони стали соратниками Петра Сагайдачного у справі відродження православ’я та розбудови Української держави і повернення Києву його політичного та культурного значення.
Родове гніздо Острог, де в Богоявленській замковій церкві був похований князь Костянтин, викликало захоплення сучасників.
Побудований за проектом італійського архітектора, замок цей височів над мальовничою звивистою річкою Горинню і панував над усіма будівлями і церквами в Острозі. Замкові вежі чергувалися з високими тополями, чорні покрівлі й зубчасті стіни з вузькими прорізами, вузькі, неправильно розташовані вікна, важкі масивні брами під вежами, чорні пащі гармат, що стриміли у стінних прорізах, викликали острах і повагу. Але всередині в яскравих освітлених залах або серед зелені замкового парку бенкетували і королі польські, і найзначніші магнати Речі Посполитої. Тут протягом місяців гостювали іноземці з різних країн світу: вищі духовні сановники Рима, видатні духовні особи Сходу. У замку можна було зустріти і першого російського емігранта, ворога царя Івана Грозного князя Курбського, і велемовного польського Іоанна Златоуста, і знаменитого єзуїта Петра Скаргу. Споруда, оточена похмурими стінами з вежами, займала велику площу. Це було, по суті, окреме місто, де крім палацу містилося безліч інших будівель для палацової шляхти, музикантів, друкарів.
А друкарем у князя Острозького був не хто інший, як слов’янський першодрукар Іван Федорович. Цей Федорович (Федоров) заснував був друкарню в Москві, але наразився цим на небезпеку, бо в землях московських тоді в письменстві вбачали ознаку бісівства. Отож друкарню Федорова зруйнували, а притулок надали йому князі Острозькі, і 1581 року він надрукував Біблію слов’янською мовою. У передньому слові до цієї книги від імені князя Острозького було написано, що він дійшов до цієї справи через сумне становище православної церкви, у якої не було «духовної зброї». Князь Острозький у зв’язку з друкуванням Біблії мав зносини з Римом, з островами Грецького архіпелагу, з константинопольським патріархом Єремією, а також із грецькими, болгарськими, сербськими монастирями. Після Біблії були видрукувані як церковні книги, так і всілякі твори релігійного змісту. З-поміж них важливе місце належить книзі «О единой истинной и православной вере и святой апостольской церкви», що була видана 1588 року. Ця книга спростовувала твір єзуїта Скарги, що вийшов польською мовою. Вона захищала східну православну церкву від докорів латинського вчення і була конче потрібна православним читачам у їхній стійкості на захист рідної віри та звичаїв.
Ректором головної Острозької школи, праматері вищих навчальних закладів в українській землі, був учений грек Кирило Лукарис, пізніше патріарх константинопольський.
І вшир, і вглиб
Він пішов до Острога для наук поштивих,
Що там квітли, як ніде, за благочестивих
Тих князів, которі там мудрість покохали
І майно, і кошт на ті школи віддавали.
Щоби юні до наук схильності набрали
І для рідної землі корисні ставали.