Одним словом, експеримент самостійного життя Редька успішно завалила. Прийшлося, ковтнувши образу й запхнувши гордість у камеру схову на вокзалі, іти до сестри і просити її дати ключ від татової хати. Потай від тата, ясна річ. Хай взнає про окупацію вже де-факто. Він чогось параноїдально вимагав від дівчат самостійності. Так, ніби кожна їх помилка була його власною. Що дивно, беручи до уваги їх давним-давно цілком окремі життя. А можливо, параноя була якраз у Редьки, і то їй здавалося, що тато катастрофічно не хоче її присутності в його квартирі. Виростали вони на квартирі в бабці й діда, до тата ходили тільки тоді, коли він приїздив до Києва.
— Привіт, дівчата, заходіть. Усе їстівне в холодильнику.
Отак вона й жила. Курила принагідно траву, тусувалася з дредастими покидьками-сновбордерами, слухала RADIOHEAD, ходила на живі концерти до приятелів-панків, що люто ненавиділи шоу-бізнес, а самі тільки про нього і мріяли, їла джанк-фуд, гуляла по секонд-гендах, читала Кастанеду, ходила на ті фестивалі, де була шара на вхід, і одного дня зрозуміла про себе страшну річ:
— Терпіти не можу арт-хаусне кіно. Воно нудне, затягнуте і випєндрьожне.
7
Світло в під’їзді старого дому — як лотерея чи собачі перегони. Можна ставити гроші на те, буде воно сьогодні, чи знову хтось поцупив лампочку, і до поштової скриньки від ліфту доведеться пробиратися навпомацки. Добре, що Редька вже встигла вивчити місця приліплених на стінах жувачок, та й очі до темряви звикали швидко.
— Ящик пандори, сука… — Редька колупнула нігтем металеву дверку з невидимою цифрою 48.
У скриньці чекало чергове послання. — От як треба, то ніхто не вкраде пошту! — Цього разу на листівці з панорамою дахів європейського міста.
— Leipzig, — прочитала Редька. Красиве місто. Чи не там зустрівся Фауст із Мефістофелем?
На звороті листівки нічого путнього не було. Ні добрий день, ні до побачення. Лишень кілька рядків безглуздих цифр, поцяткованих крапками і апострофами. Після неймовірних мнемотичних потуг Редьці вдалося розшифрувати два останніх рядки. Це було двійко географічних координат, широти і довготи з точністю до секунди. У пам’яті відразу виринув бородатий вчитель географії, схожий на одомашненого йеті, підфарбованого хною. Зусиллям відігнавши страшні спогади, Редька зосередилася на першому рядку. Але образ навислого над учнівською партою бороданя із залізною (з Монголії йому, бач, привезли) указкою, вбивав бодай найменше бажання до розв’язування ребусів. Врешті-решт Редька повернулася до найприємнішого — розглядання малюнка на листівці. І, як завжди, шара допомогла. В тім’я стукнула проста, як китайська запальничка, ідея. Вірніше дві в одній: 1) картинка теж має значення; 2) Інтернет.
Редька засіла за улюблену справу і через кілька хвилин розплилася від задоволення: на листівці була зображена Ляйпцігська бібліотека, а безглуздий набір цифр, розділених крапками, очевидно був інвертарним номером якоїсь книжки.
— Ну і що це тепер за тонкі натяки? Побільше читати, чужому навчатись, свого не цуратись?
Редька образилася. З курсом користування бібліотекою в універі в неї якось не зрослося — всі ці шифри і номери каталогів у тугих шухлядах чітко формували образ дебелої білявки-стукачки з навчальної частини, котра той курс у них читала, й з усіх сил намагалася прислужитися адміністрації, слідкуючи за прогулами студентів (особливою насолодою було стукати на п’ятикурсників, їх же з дистанції найтяжче наче збити, того, мабуть, найбільше очок отримуєш) й заносячи їх у свій спеціальний зошит. Редьку вона особливо «любила». Навіть коли та сиділа в авдиторії як довбень, посередині, гордо підвівши голову й розплющивши очі, демонструючи максимум відданості дисципліні якої-небудь теоретичної фонетики (пригодиться в житті десь так само, як біном Ньютона), білява видра з синім зошитом тоном інквізитора рекла: «Та-ак, хто сьогодні відсутній? Знову Радеша, бачу…»