Рейс був не дуже популярний — півлітака лишалося вільним, у Редьки не було сусідів. Можна було врешті глибоко зітхнути й насолодитися заслужено поцупленою піцою.
«Буду як у поїзді — ще не рушила, а вже смердітиму їдлом». Помучилася трохи з мотузкою на коробці. Відтак ще й зі скотчем — що за маніяк це пакував? Підняла рвучко картонну кришку й похолола: в коробці замість піци лежали акуратні пачки єврових банкнот, на подив Редьки, геть не в жирних піцових плямах. Вона похапцем закрила коробку й роззирнулась по боках, чи ніхто не бачив. Стюардеса закривала верхні полички.
— Багаж пад сідєньє, пажалуста… — вона промовисто глянула на Редьку з її «піцою», від чого Редька ще міцніше притисла коробку до себе.
В очі кинувся не особливо досі примітний логотип. «2 Pizza».
— Тупіца… Точно шо тупіца. — За інших обставин Редька би пореготала з геніальності підйобистого маркетолога. Але не тепер: — От попала так попала… Попадємбєль.
Тепер їй стало страшно не на жарт. Це ж виходить, що вона поцупила бозна-чиї гроші? За таке її точно приб’ють. Ще джіпіес вона продати могла, але тікати в Ґватемалу пити піна-коладу й обіймати мулатів за чужі явно не чисті гроші — це вже ігри для дорослих. Так чи інакше Соня цю піцову кашу заварила, вона тепер хай і розгрібає все.
Редьці стало сумно й пронизливо-самотньо, як у дитинстві, коли вже всіх забрали з дитсадка, а ти сидиш під хижим поглядом нічної няньки. Того й диви, закриє в туалеті тебе з пацюками й тарганидлом. Редька спробувала відволіктися, прислухаючись до шуму двигунів. «Ніякого конструктиву», — сказала Соня в її голові.
— Пішла в пизду, — сказала Редька вголос, і сусідка-іноземка обернулася в її бік із посмішкою «кен-ай-хелп-ю».
«От бліндра, — думала Редька, — варто жирно влаштуватися, хоч трохи розслабитися, перестати годувати уїбанів, зібратися почитати мудрих книжок, як якась дурна лажа обов’язково тебе знайде».
Вона ж-бо вже встигла розвести собі на татовій території «високую культуру бита»: освоїлася з пательнями, баняками, ножами і спеціями, підписаними неясною мовою. До того ж ніщо так не тішило Редьку, як знаходження купленої заздалегідь їжі там, де вона її залишила. Ніхто «чіста па накуркє» не виїдав її йогуртів, не розсипав «па пянкє» на килимі смажену картоплю з кетчупом, не втоптував у шпари між дошками підлоги плов, не слухав місцевих реперів (всю ніч одну й ту ж пісню), не вимазував її креми для лиця собі на порепані руки, не розтягував взятий без дозволу її одяг і не лишав по собі гори заквітчаного недоїдками посуду. Супер-бонус — завжди опущений обід унітазу і необісцяний рикошетом від стіни м’який килимок. Ну хіба не рай?
Редька наче на секунду задрімала. Побічна дія нервового стану, певно, заскочила. Думки полізли в тріщини, що зазвичай з’являються на цій межі між сном і явою.
Запах хімікату, що ним, вочевидь, обробляли салон літака, нагадав про щось далеке й призабуте, аж поки хтось з екіпажу не ускладнив все якимось дикими аерозольними пахощами. З естетичною, певно, метою, що добивало найбільше. Редьці раптом до щему захотілося вернутися й заснути в татовій квартирі, щоби нічого, що сьогодні трапилось, насправді не було, а були її звичні пофігістичні справи, з яких найголовніші Інтернет і яєшня, і навіть торохтіння напівзламаного кондиціонера не псувало б її тихого раю.
Редька, що досі намагалася глибоко не вдихати пересолоджені аромати туалетних квітів (і хто їх вчив таким бризкати?), нарешті втягла носом повітря й здригнулася: звідки тут запах карболки?
Двигун гудів, і Редьку разом із цим новим запахом понесло лункими коридорами лікарні. Звідкілясь з-за рогу заскочило її дитяче відчуття покинутості, нікому-не-потрібності, хоча, напевно, геть не так би мало бути в травматологічному відділенні. Діти, в яких ноги в гіпсі, малюють по гіпсу веселі квіточки, а мама їм за це цукерки носить з апельсинами. Мама до Редьки не приходила. Ніколи. Але чого її забула старша сестра, і чого в тата, як завжди, з’явилися кров-з-носа невідкладні справи?
Бабця і дід, дід і бабця. Відчуття безцільності, від якого вони не в змозі були її захистити, відкрило в малій істоті різьблені ворота для химерних вигадок і мрій.
Побачивши б таку картинку зараз, Редька перемкнула би на інший фільм: жахи і містика не були її жанрами. Але то був не фільм, хоча, здавалось інколи, був і не з нею. Застигла дитяча постать годинами тоді виднілась на тлі заплямленого, вкритого пилом і мушиним гівном вікна палати. Виходило те єдине вікно-в-світ на невеличкий задній двір лікарні. Двір був захаращений поіржавілим брухтом, усяким дротивом, товстозадими санітарками і похмільними шоферюгами. І двір було відтято глухим обдертим муром від решти світу. Про нього нагадували тільки верхівки посірілих тополь і сірого ж відтінку нерухоме небо. Нестримно хотілося кричати в цю могильну сірість диким криком так, щоб розлетівся на друзки товстий панцир скла, вітер підхопив немічне тільце й понісся собі услід за відлетілою душею…