— Пам’ятаєш мене, Федька? Я — Дордже. Твій, як ти мене називала, хресний брат. Правда, ти там же штовхнула мене з санками прямо в металевий паркан… — хлопець показав на шрамик у себе на лобі. — Але нічо. Боженька тебе покарала головою в дерево. Чи рукою? Встаєш?
Хлопець був худим, чорнявим, зі смаглявою шкірою, з невеликими, подібними на двох зелених рибок, дуже живими очима й чітко окресленим ротом — Редька ж туманно пам’ятала татового похресника наче кучерявим, золотоволосим, круглобоким, із масним ротиком і пальцями-сосисками. Мабуть, тому що Німеччина асоціювалася у неї з ковбасою і булочками, а похресник тата — це ж таки її хресний брат, а брати завжди якісь трохи недолугі й пригальмовані, народжені для того, щоби за них було соромно перед подругами.
Поки Редька думала, що би такого мудрого на це мудре питання відповісти, Дордже порскав їй у лице водою, котру наливав собі в долоню з хромованої пласкої фляги. Правда, з огляду на флягу і на смак, вода тут же виявилася нормальним віскі. Редьку розрізняти в цьому сенсі гівно від лялі ще тато навчив. Принаймні їй хотілося так думати, злизуючи крапельки з губ і витираючи їх з інших частин лиця.
— Здоров був, Дрожжі. Чи Драже — як я там тебе в дитинстві називала. А за «Федьку» атвєтіш, — не чекаючи запрошення, вона вхопилася за його плече, підвелася й сіла на підлозі, все ще з підозрою роззираючись довкола.
— Ти знаєш, — провадив собі Дордже, по-лікарськи розглядаючи спантеличену бібліотекарку, а не Редьку, — у цій залі надто тхне трансцендентним. Якщо ти не німець у п’ятому коліні, краще подихати десь надворі.
— Подихати чи подихати, в сенсі здохнути? — Редька нарешті щось промимрила. Спробувала наче як побути іронічною. Кволенькою. Не найліпший спосіб проявити свою крутість, знаходячись у розкаряченому положенні в скарбниці знань. Дордже простягнув їй флягу. Редька ковтнула сінґл молта й схвально кивнула.
«А взагалі мене вже ваше трансцендентне встигло заїбати. Готи-готи солов’їні…» — подумки Редька щосили намагалася перевтілитися в її, як їй самій здавалося, ліпший шматок. Злий, іронічний і дорослий. Якщо чесно, виходило так собі.
— Як би то не було, ще трохи аква віти зара тобі не зашкодить. Заодно розкажеш по чому сьогодні джіпіес у Києві на п’яних базарах.
— От сука, — це вже Редька не подумала, а сказала. Хто зна — може, Дордже прийняв це за звернення до працівниці бібліотеки, що, подолавши перший шок від такого блюзнірства, з німецьким мовчазним завзяттям видирала в Редьки з рук пласку фляжку з віскі. Була би вона з Москви, точно додавала би помічне «Панаєхалі тут».
Користуючись фізичними перевагами («і сильніший, і гарніший за бібліотекарку», — мигцем подумала Редька), Дордже заволодів флягою й нарешті допоміг Редьці звестися на рівні. Відтак він повагом вернувся до свого столу, забрав рюкзак і, для проформи підтримуючи Редьку попід руку (тривало це секунд 20 — але все одно мало вразити почуття ґендерної рівності бібліотекарки), попрямував до виходу з Альбертіни.
Аква віта. Панден Дордже (Редька зненацька згадала його повніше ім’я, голова їй поволі прозорішала, наче осідала каламуть у мисочці з мильним розчином) знав тут непоганий закуток. Вони звернули у вузький провулок і спустились кількома сходинками до півпідвальних дверей, зарослих облізлим плющем. Однак на вході грізно стала огрядна пані в фартусі й зі шваброю.
— Зачинено, — безапеляційно відрубала брюнхільда.
— Це чого ж. Якраз обід зараз. — Сміливий зіґфрід-Дордже.
— Прибираємо… Наригано дуже.
— А ми там сядемо, де наригали не дуже сильно.
Брюнхільда навіть не знизала плечима, просто відкрила двері.
Невелика кнайпа, в яку вони зайшли, видно, не раз бувала жертвою студентських вечірок. Зрештою, в напівсутінках (повне світло тут вмикали, лише коли прибирали вдосвіта, та й то було так страшно, що прибирання скорочували до явно не стереотипних німецьких стандартів) всіх цих подертих, попалених, погризених диванів, надщерблених попільниць і побитих кулаками й головами столів особливо ніхто не роздивлявся. Та й навряд чи хтось із тутешніх переймався добрим реноме свого місця. Чим гірше, тим краще — все це зветься атмосферою. Будь-яка порядна київська дівчинка відразу б коректно запропонувала перейти в інше місце, але Редька була в гостях, непорядною, і їй було цілковито пофігу.
— Ну, — сказала вона, як тільки вони всілися на диван віку молодості їх батьків (тренди кінця 70-х затримуються в гадюшниках у природний спосіб, на відміну від топ-ендових гніздечок із їх спеціально навченими дизайнерами. Редька, котрій Дордже тільки тепер переклав увесь свій діалог із Брюнхільдою, мимоволі жадно втягнула носом повітря.). — І що я тут роблю?