Автобуси у цих краях і самі не проти були попадати — Редька вже нарахувала три. Один в куветі біля дороги, один передом у річці — задом у повітрі, третій просто розпався на інтегральні частини, а люди-пасажири стояли навколо й медитативно чесали собі голови.
Художніх поривів автомобіліста тут ніхто не стримував — малюй собі, скільки завгодно, тільки на власному транспортному засобі.
Редька роздивлялася пересувні твори мистецтва, широко відкривши рота. Серед лотосів, троянд, кобр, тигрів, кинджалів, написів місцевою мовою, лого Adidas (улюбленого просто так, «за красоту», чи того, що колись був лотосом?) та іншого ґрафіті на кузовах і кабінах вантажівок найбільшою популярністю користувалися два англійські вирази: «SEE YOU», «PUSH HORN». Однак траплялися й перли: «LOVE is LIFE», «DO YOU LOVE ME GIRLS» i «NO TIME FOR LOVE».
— No time for love… — повторила собі Редька. — Єс тайм фор п’юк.
— Пізно, Грицю, до школи. Вже приїхали. — Обернувся до неї Дордже.
— Це Муанг Сінг уже? — не повірила своєму щастю Редька.
— Яке там. Це Манасаґ. Тут нас викинуть, а ми собі далі будемо щастя шукати.
Викинули їх на автостанції. Відразу просто ж у вухо Редьці пропищав пронизливо саморобний клаксон вело-рікші — винахідливий хлопчина присобачив свисток до пляшки від миючого засобу. Результатом був звук — щось середнє між істеричним вереском немовляти і гудком невеликого поїзда.
— Йоб твою блядь мать сука! — вилаялася Редька йому навздогін. — Гандон! Так перелякав.
— Та то ж він про тебе й турбувався, — засміявся Дордже. — Це тут як казати «добрий день». Бач — навіть агітплакати всюди висять, аби люди не забували це правило елементарної ввічливості.
Агітплакатами Дордже називав закосичені розписи вантажівок і графіті з проханням сигналити на всіх поворотах і виступах.
— Ці паскуди турботливі, — Редька завдала собі наплічника на спину, — вони з потрійним задоволенням сигналять мені у вухо.
— То тобі здається.
Тут, аби довести Редьчину правоту, веселий мотоцикліст тонким нестерпним довгим піканням провів чергову подряпину по Редьчиному слуху.
Редька нічого не сказала, тільки пильно подивилася на Дордже. Витримати драматизм не вдалося, бо тут же на неї наскочив продавець цукрових півників і блідих пиріжків із м’ясом.
— Ем-м… — Дордже помахав їй рукою з-за голови продавця, що вже накладав Редьці порцію гарячого в чорний пластиковий пакетик. — Я зараз. Піду порішаю транспорт нам далі.
Редька мовчки їла анемічні, як шкіра тлустої шляхтянки, пиріжки з солодким м’ясом, що обійшлися їй у 2 грн 50 копійок на наші гроші.
— Їдемо джипом, — прибіг радісний Дордже. — Давай гроші.
Редька з недовірою подивилася на нього. Щось він сьогодні підозріло бадьорий.
— А скільки тобі?
У так званому джипі — ще одному виді громадського транспорту — вона вирішила сісти на ряд позаду шофера (рядів було три плюс у кузові перпендикулярні їм лавки під стінами, як для десанту), але посередині.
«Бо так у мене буде шанс вибити головою лобове скло і спокійно вилетіти на узбіччя. А не переламати собі без варіантів всі кістки, коли кине на спинку попереду».
15
Село з назвою Муанг Сінг хоч і звучало Редьці десь по-солов’їному, скоріше нагадувало горлицю-посмітюху, а якщо підключити фантазію, можна було повірити, що перед носом у тебе давно розвалені декорації для зйомок китайського вестерну. Випалені червоноглиняні вулиці, пусті й розпечені, не надихали навіть облізлих курей на порпання — птахи сиділи на підвищеннях, поламаних парканах чи дірявих стріхах, зирили однооко на прибульців, ще раз переконуючись, що далеко не в курей найменший мозок — чого от ті двоногі білі топчуться розпеченим грунтом?
Здавалося, по всьому цьому селі засів якийсь нестерпний сморід. Чи то падла, чи то нечистот, чи то горілого м’яса.
— Боже Великий Єдиний! — кричала Редька, морщачись і затуляючи носа, — Нам Україну храни! Хто у них тут здох?! І ти хоч, аби ми тут ночували?
— Ну, в нас якось немає вибору між цим селом і бутік-готелем із приватним басейном, — знизав плечима Дордже.
— Та тут же всі уроди… — шипіла Редька. — Куда ти мене притягнув?