— Уряду.
— Шо?
— В кишені уряду.
— А. Ну, певно. Так той же уряд дере бабло зі своїх же рідних китайців так, як може. Їх же нікуди не випускають, то став популярний туризм у країні. І от уяви собі — прекрасний вид на ріку чи гірську панораму, народ тільки і мріє, що сфоткатись там і бабці послати. А запопадливі працівники туризму — бац! — і стіну бетонну там гаратають. Із кри-ихітним таким віконечком за ширмою. Хочете видок — платіть, і будь ласочка. Фоткайте, скільки влізе.
Уранці їх спіткав підйом жахливою життєрадісною гімноподібною (від слова «гімн») музикою. О шостій ранку. Мовляв, арбайтен, людоньки, нічого вам по ліжках ніжитися.
Після того, як із другої ранку недорізано всю ніч верещали півні й Редька крутилася на вилізлих пружинах готельного матрацу, як грішник у чистилищі, вона готова була вилізти на телеграфний стовп, зняти гучномовець і вдягти його на голову голові села, чи хто тут у них заправляє медіа-простором.
У двері кімнати постукали.
— Єс?! — закричали разом Редька й Дордже.
За дверима мовчали.
Редька з Дордже перезирнулися.
Стук повторився.
Редька зібралася встати, глянути, що там, але Дордже жестом зупинив її. Він сам встав і підійшов до дверей. Глянув у шпарку між пофарбованими на синє дошками, відтак відкрив і вийшов у коридор, зачинивши за собою двері. Редька і собі підскочила, щоб глянути в ту ж саму шпарку. Вона побачила шматок спини Дордже і частково жінку з розпущеним довгим волоссям. Зрештою, тут майже всі таке довге носили, але зазвичай вкладали в коси. Розмова велася приглушеними голосами. За мить Дордже засміявся, ще щось тихо сказав відвідувачці й різко повернувся до кімнати, набивши цікавій Редьці добрячу гулю дверима.
— Сука блядь, твою мать! — закричала Редька.
— Ага. От бач’, підслуховування до добра не призводить. Тим паче підслуховування незрозумілих мов.
— Урод! Дай мені шось холодне! Всралося мені тебе підслуховувати, з твоїми китайськими развєдчіками!
— На. — Дордже намочив свою шкарпетку холодною водою і простягнув Редьці.
Редька приклала чорну шматку, і вже аж потім зрозуміла, що воно таке.
— Ти шо — шкарпетку мені дав?!
— Ну. Шкарпетка.
— Чиста?
— Не знаю. Понюхай.
— Фу!!! — Редька запустила шкарпеткою в голову Дордже, але промазала, і махрова шкарпетка, як гроно сірого винограду, повисла на віконних гратах.
— Ти ж сама сказала — «щось холодне», — знизав плечима Дордже. — Слідкуй за формулюванням своїх бажань. Вони ж, як бачиш, мають властивість збуватися.
— Краще б запустив у мене своїм холодним серцем… — сказала розпачливо Редька і тут же сама зареготала від своєї патетики. — Що хотіла та тьотька?
— То не тьотька. Їй дев’ятнадцять років.
— Ой моя срака! Яка різниця? Шо хотіла та тьотька, якій дев’ятнадцять років?
— Дещо спитала.
Редька не могла повірити, що Дордже раптом став такий закритий. Які в них можуть бути таємниці? Вони ж або нічого не знають хором, або ділять те, що знають, навпіл, бо так уже склалося.
— Що вона питала тебе?
— Та так. Стандартні речі.
— Які стандартні речі?
— Чи маю жінку і де живу.
— А. І шо?
— Нічо. Хотіла піти зі мною.
— В сенсі?
— Ну так, спитала, чи можна піти зі мною до мене додому..
— Так в неї ж чоловік є ніби? — Ще вчора за вечерею Редька зауважила на шиї дівчини медальйон із портретом бравого вусача, а на пальці прозаїчну обручку.
— Точно. Чоловік на заробітках. На полі десь. У тому-то й уся штука.
— А… Плугатарі з плугами йдуть. Співають ідучи дівчата. Як зловлять, то переїбуть… — пробурмотіла Редька.
— Прошу?
— Нє-нє, нічо. Українська класика. Піду вмиюся.
Тут жаба задавила її дійсно по-класичному. Аж самій дивно стало — це типу шо, ревнощі? Звідки й доки? З іншого боку, з якого це дива молодиця намилилася кудись із ним іти?! Цяці в неї на голові красиві, звісно, але все одно, шо за наглість. Могла би хоч туманно припустити, що Редька його жінка, а не просто якась сестра чи пацан такий миршавий.
— А, до речі. Вона не китаяночка. Вона з племені Мяо.
— То хай сидить собі дома і мявкає, — повним зубної пасти ротом огризнулася Редька.
— Я на пошту, скоро буду. — Дордже затраснув двері.
Наступне місто виявилося мало чим краще за попереднє. Закатруплене брудне місто-базар із тим же засиллям китайців і китайських дітей у кислотних тапочках. За рис і зелений чай, котрі кожен порядний китаєць традиційно подає в кафе гостю до його замовленого м’яса й тофу безкоштовно, пацик, що ледве влізав у свої джинси, здер із них порядні гроші.