— …хтось купує смажений мигдаль у карамелі.
— …а хтось просто лежить у парку на траві й читає Еко. Хоча про мигдаль у карамелі — це ти раптом в тєму. Є в мене одна штука…
— В тебе забрали всі твої штуки.
— От, власне. Тепер лишається тільки чекати, чи не поласиться хто на неї.
— Ну то будемо чекати. Прекрасне заняття, як на мене.
— Та найтупіше заняття в житті.
— Ех, відразу видно, що ти — не буддистка.
Вони певний час помовчали.
— Слухай, а що буддисти роблять у ситуації, як наша? Чекають із моря погоди, втручання фатуму й дивного порятунку ззовні, чи щось пробують халамандрити? Це в нас доля така — сидіти тут, чи давай якось сраки піднімати?
— Та порядні буддисти в такі жопи не попадають. А якщо попадають, значить карма хуйова. Краще зараз перекантуватись, а там, глип — і вже сидиш у раю будди Амітабхи, слухаєш Квіткову проповідь під баобабом. — Дордже позіхнув і почав мостити соломку під стіною.
— Будда під баньяном сидів… — невпевнено вставила Редька.
— Ти там знаєш. Може, поки він сидів під баньяном, там баобаб виріс, засох і на попіл розвіявся, а потім знову баньян виріс.
Вони трохи помовчали. Редька думала про баобаби і хлібне дерево — зголодніти встигла вже серйозно. І ще колись тато, відсвяткувавши з ними котрийсь Новий рік, на другий день зробив був «сендвіч сінгл мена» — розрізавши цілий здоровенний батон, накладав у нього все, що лишалося на столі, — від ковбаси до червоної риби, засипав усе сиром і запік у духовці. Бабця бідкалася, що «сухомятка», Соня гордовито поїдала низькокалорійний салат із селерою, а Редька щасливо наминала татів витвір: тоді їй здавалося, що смачнішого на світі й бути не могло. І зараз би здалося теж…
Чергова згадка про «рідкісного» тата боляче защемила душу. Редька аж струсонула головою.
— Так от, слухай, що я сказати хотіла… — чогось зашепотіла вона. — Там зараз щось дуже тихо, так? Хоч і світиться світло в кабінеті справа. Думаю, чувак чи чуваки, що нас сторожать, відрубалися.
— Вони не бухали ніби.
— Якщо би ще й бухали, то відрубалися б назавжди, земля їм пухом про всяк випадок.
— В сенсі? — Дордже нічого не торопав.
— Карочє. У мене в снікерсі дофіга таблєток снодійного було.
— Нашо?!
— Ну… случаї бивают разниє, знаєш. По-перше, я трохи боюся літати, і таблєточка снодійного — це ліпший засіб.
— А чо не нормально, в банці? Щоби більше на нелегальну наркоту схоже було? Знаєш, скільки би тебе на експертизі протримали, якби знайшли? Ти би все зі старту завалила…
— Заткнись, бо зараз завалю тобі в морду. Я таблєтки туда пхала, щоби від ведмедів врятуватися. Чи ще якихось уродів, які б нападали, але повелися би на шоколадку.
— Да-а. Святая простота. Нешнал джеографік за тобою плаче.
— Може і плаче. Та ще й конвульсіях забився би, якби я не забула дома суджучок, вимочений в отрутці, яку мені на здачу дали на базарі.
— Отрутка? Су… су — шо? — Дордже аж звівся на підлозі.
— Не сушо, а суджук. Сушена конина така. А отрута поширена — від щурєй, мишей, тараканов і блох. Так на базарі кричать, коли продають. Ну і ще від порчі й зглазу заодно.
— І ти, кажеш, в університеті вчилася? — Дордже не міг повірити в почуте.
— Ану тихо, давай послухаємо, — закрила дискусію Редька.
В коридорі було тихо, аж дзвеніло. Зненацька вся будівля струсилася від потужного ревіння. Редька з Дордже аж підскочили на місці.
— Це що?! — притислася до Дордже Редька.
Він секунду слухав, а потім пирснув:
— Хропотять!
Охоронці хропіли на два голоси так, як навіть пастухи не хроплять на полонині після трьох кварт самогонки баби Дусі.
— Ану тепер полижи мені руку! — скомандувала Редька.
— Шо?.. — Дордже важко вірилося, що Редька саме зараз з’їхала з глузду.
— Полижи мені руку, кажу. Якщо є слина. В мене в роті пересохло.
І вона, скрутившись у нелюдський бублик (ні серйозною йогою, ні художньою гімнастикою Редька в житті не займалася, тому це було справжнім подвигом), сама заходилася облизувати шкіру свого зап’ястя коло наручника.
— Я колись таке вже пробувала. В мене долоні не набагато ширші за зап’ястя. І зламані у двох місцях. Саночки, знаєш. Але ж тепер, курва, спухло всьо — від висоти чи від спеки, я там знаю?! Тільки якщо не щільно закрили — а таки не щільно, хоч і на останню штуку, бо зап’ястя у мене дитячого розміру — не всі ж придумали тортури для дітей? — я зможу повторити свій коронний трюк і висунути руку. Давай, лижи. Тобі зручніше.
Але незручно було обом. Дордже терпляче вислухав гарячковий Редьчин спіч і чесно спробував робити, як вона казала. Тільки легше вже було зламати, як у запеченої курки, руку в суглобі ще раз. Врешті, сяк-так вийшло наслинити. Редька зайорзала, акуратно почала тягти долоню, прокручуючи її вправо-вліво. Рука боліла й червоніла. Редька не вгавала.