— Якщо побіжимо — вірняк втечемо, але не ясно, як довго протримаємося вночі у футболочках.
— Ага. То пробираємося за ключами від твоїх рук і серця і нашими манатками?
— І джіпіесом. Там є ще щось, чого нема на карті.
— А ти все звідки знаєш?! — Редька якось аж заревнувала. — І з ким ти тільки що говорив?
— Давай потім розкажу, га? Пішли за ключами? Тільки в наручниках я швидко не побіжу.
— Давай. З Богом.
І вони покралися до світла в кінці тунелю: туди, де слідчий кабінет, манатки і хропулії.
Двоє солдафонів розвалилися на дермантиновому коричневому диванчику (і де всі гидкі держструктури світу такі дістають?) й частково на столі, де закипав і грівся великий рожевий пластмасовий термос-чайник із геть психоделічними картинками. Жовті гриби з зеленими лицями танцювали з такими ж зеленолицими жоржинами, що притримували свою червону жоржинність як капелюхи-помпадур.
— Чайком ми балувалися. Ге? З конфіскованим снікерсом. — Редька принюхалася до панівного перегару: — Ну і ясно, що місцевий ром дешевший за пиво. — Вона згребла зв’язку ключів зі зворушливим брелочком «Hello Kitty». Маленький ключик, один із п’яти-шести найменших, мав точно підійти. Редька тикала ними в наручники Дордже, підійшов по порядку третій.
— Алілуя. Де наші лахи?
Лахів видно не було. Зате тут же, на столі, лежав джіпіес, із яким, очевидно, не знали, що робити. Нікуди не дзвонив цей телефон.
Редька схопила його й запхала в кишеню штанів.
— Сука блядь піздєц, — повторила вона чарівні слова. — Де наші рюкзаки?!
Вони вийшли з кабінету й тихо відкрили наступні двері. Нічого. Якийсь мотлох, архів, чи що. З третіх дверей жахливо тхнуло.
— Конфіскована тушонка! — засміялася Редька. — Часів в’єтнамської війни.
І все-таки не слід було пропускати жодні двері. Там, покритий мухами і засмоктаний, лежав труп коня.
— Фу! — вискочила звідти Редька. — Там дохлий кінь.
— То не кінь, то кабан дикий. Ну ти даєш.
— Кабан? Свиня? А вуха в нього були?
— Не знаю. Тільки зад бачив. А ось вони!
Їх наплічники, ров’язані й розмотлошені, лежали на стелажі вздовж стіни. Що з них поцупили, а що лишили — справа лотереї. Шукати улюблені шкарпеточки з мішутками зараз часу не було.
— Зйобуємо!
Натягнувши сяк-так рюкзаки, вони побігли до виходу. Благо двері розхлябано роззявлялися в ніч — їх і не думав ніхто закривати.
— А вас завтра — на допінг контроль! — вже майже голосно, на прощання сказала Редька в освітлені двері. І тут же дременула з буцигарні світ за очі.
Ніч на волі, якою б темною вона не була, завжди гостинна. Свобода, як і кохання, здатна перетворити темряву на золото.
— Круто я придумала зі снікерсом, нє?! — Редька всілася на пагорбі й, віддихуючись, уявляла себе срібним вовком навпроти повного місяця.
— Може, й круто, але навряд чи хтось повівся на солоденьке. — Дордже дістав із клапана рюкзака зім’яту шоколадку.
— То… шо? — не второпала Редька.
— То нічо. Все навіть ліпше. Кармочка швиденько спрацювала: тета, що ти їй лотерею віддала, наварила милого чайку-масали. І масала в неї не проста була, а попри корицю, гвоздику, перець і кардамон ще й мандрагору в собі мала. З давніх-давен відомий присиплятор.
— А-а… — зітхнула Редька. — Ясно. А привіт вона мені хоч передала?
— Нє-а. — позіхнув Дордже.
22
Донизу бігла крута скеляста стежка, часто заплетена коріннями старих дерев.
— Це рододендрони, — сказав Дордже, — здається мені. Цвітуть прекрасним червоним цвітом. І рожевим, і жовтим. Але завжди навесні.
Під одним із дерев — старезним, порослим м’яким зеленим мохом, помережаним павутиною, сиділа ще наче не стара жінка, з лицем, порізьбленим такими ж тріщинами, як кора цього дерева. В обох її вухах була безліч сережок, голова пов’язана червоною хусткою, босі ноги у важких браслетах, а в пальцях диміла цигарка. Жінка не відповіла на їх привітання й незворушно провела поглядом, так, наче справді сама була деревом.
Пізніше Редьці часто снилося, як вона підіймається схилом по сходах, викладених із кам’яних брил, ступаючи опалими квітами вікових рододендронів і їхнім сухим листям. Під ногами в неї геть червоно, наче кров стікала з якогось жертовника, і червоно довкола від рясних пишних квітів на гілках дерев.
Прокидаючись, вона думала, як би то було — жити у майже вічній весні, на межі самої її смерті. Можна ж, теоретично, переїздити з країни до країни, з континента на континент саме тоді, коли починає опадати з гілок жертовний цвіт.
Покручений ліс тим часом закінчився.
— Диви, яка полянка… — Редька солодко потягнулася і позіхнула. — І трава по пояс. Просто тобі сільська ідилія на родінє. Може, завалимось?