Баба згорбилася над Редьчиною лівицею і почала щось швидко і беззвучно шепотіти, проводячи раз у раз скоцюрбленим пальцем по лінії долі й інших магістральних напрямках. Редька геть забула, що вона боїться лоскоту, натомість їй здалося, що стара трохи підросла і посвітлішала лицем. Потім баба замовкла і просто зависла, так і тримаючи спітнілу долоню Редьки у своїй сухій.
— Ну, що там? — Редька вже починала нервувати.
— А я звідки знаю. Я тобі що, дерматогліф якийсь? Ну, може, сердечко погулює, печіночка там…
Баба опустила голову, запхала руки кудись собі під поділ, витягла звідти довжелезну кістяну люльку, побитого роками й міллю, оздобленого нетутешніми майстрами капшука, і почала неквапливо забивати тютюн.
Цього було вже досить. Редька дозбирала помідори, поставила ровер на колеса й обурена поспішила геть із базару.
Коли вона вже відійшла було кроків на двадцять, у спину могутнім ударом різко гупнули глухі слова — аж крига приснула Редьці по жилах:
— Сім подвійних. Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його.
Поки Редька міркувала, почула вона ці слова насправді чи то було лише тільки бурчання в животі від голоду, помноженого на базарні запахи, геть з іншого кінця прокаркало:
— А краще, тікай, тікай, небого! Там вже видно буде…
Редька взагалі-то рідко чомусь сильно дивувалася. Звикла приймати за даність те, що речі, незбагненні для одних, виявляються життєвою нормою для інших. Хтось п’є рисове вино з трепетним серцем змії, щоб набути чоловічої сили, а хтось п’є тільки пиво певного середньокласового бренда, бо в дитинстві з реклами запам’ятав, що воно найліпше. Хтось їздить на Алтай до шаманів чи збирає вдома зворушливі лялечки вуду, а хтось дивиться про це страшні епізоди в серіалах, не наважуючись перемкнути на Діскавері-ченел. Хтось підкорює вершини гір, хтось сам їм підкорюється, хтось стрибає з парашутом, сплавляється білими водами, дереться на скелі, стрибає у водопади, а хтось гордо виживає в умовах кам’яних джунглів, зі скрипом і масою енергетичних затрат будуючи блискучу кар’єру. Ну або просто організовано їздить на екскурсію + шопінг — «прі условії пакупкі норкавай шуби на суму ат тисячі євро — бєсплатнає праживаніє» — тут також треба мати хист…
— Нє, ну це в мене, канєшно, максималізм уяви, — припустила собі Редька в стилі Соні. — Але слово «дерматогліф» мені точно не причулося. Треба глянути у Вікіпедії, що воно точно таке.
Знайшлася «дерматогліфіка»:
— Дермо… видовбую, вирізьблюю, — вголос прочитала Редька. — Розділ морфології людини, те-те-те… шкірний рельєф долонних і підошовних поверхонь, де шкіра, мгм… папілярними лініями, що утворюють певні узори.
Редька зітхнула. Аби вона працювала в криміналістиці, а баба в судовій чи клінічній медицині, їм, можливо, і було би про що поговорити за чашкою какао в затишному морзі.
А що стара додавала про якісь там сім і вісім, Редька і не намагалася второпати, бо таки сумнівалася, що дійсно це чула, як і пораду тікати з протилежного боку.
— От же ж, курва, шаради. Я не любитель, кажу зразу. З японськими кросвордами — до Соні. А я в таке не граю.
І, виплюнувши покусаний олівець, Редька в той же час виплюнула з ним і думки про те, що свіжо було сталося, але якимсь чином — чи не низом живота — вона відчувала, що так просто ця історія не закінчиться.
3
Знову конверт на ім’я тата. В Редьки з ним були однакові ініціали, тож інколи, ще в дитинстві, було приємно фантазувати, що то саме їй приходять листи і листівки з далеких країн. Але Редька за все життя не отримала жодного паперового листа, самі лише електронні. Так що зараз, як і в дитинстві, щодня забирала з поштової скриньки пухкенькі конвертики й акуратно складала їх татові на письмовий стіл. Хоч якась із неї користь. Редька ще трохи посновигала татовим кабінетом, відкрила дубові дверцята бару в стіні, порозглядала пляшки з віскі й бурбоном різного ступеня спустошеності, кілька понюхала, з одної надпила, скривилася й вдоволено причмокнула. Так у дитинстві вони з Сонею цупили шоколадки в бабциній схованці. Кому ті шоколадки треба по кілька шматочків у день? Дайте всю й одразу. Щоби «поплохєло». І щоби довгообіцяний «задок злипся». Дорослі знають, як привчати дітей до здорового харчування.
Навсібіч від бару й сусіднього йому секретеру розходилися грубо тесані книжкові полиці. Любив тато цю стилістику — мішав антикваріат із грубими дошками, як має бути. На полицях, як і пляшки віскі, книжки теж відрізнялися ступенем старості й змістового наповнення. Був тут весь Гемінґвей в оригіналі, нелюбий Редьці Ґюнтер Ґрас, Умберто Еко, Марсель Пруст, Ортеґа-і-Ґасет, всякі-різні дерріди-лакани, «Золота гілка» Фрейзера, «Герой з тисячею облич» Кемпбела, купа книг з антропології, психології й будівельної інженерії німецькою, ряд кольорових альбомів із репродукціями світових художників різних епох (деякі з надгризеними чи засмальцьованими їх із Сонею дитячими пальцями сторінками), чотири полиці з нецікавою Редьці соціально-політичною тематикою, медичні атласи різних часів і ступеня науковості, Тибетська Книга Мертвих, всі томи Кастанеди, «Молот Відьом» Крамера і Шпренгера (а це чого?), «Подорож парижанки до Лхаси» Давід-Неель, потім «Золота книга українського застілля» поряд із опусом «Все авторитетные наколки» (а це йому хто впарив?), перекладений і оригінальний Мірча Еліаде, «Тотем і табу» Фройда, «Mysterium Coniunctionis» Юнґа і ще сила-силенна всього — навіть «Книга о вкусной и здоровой пище» була, брежнєвських, либонь, років. З кольоровими фотографіями гречки.