— Ти шо — ващє?! — кинулась до неї Редька. — Кончєна! Я тебе зараз хуйну так!
Дорослі, що зайняті були своїми справами, враз зацікавилися.
Редька трохи заспокоїлася: їх було більше. Дордже — і це її обурило — щось усміхнено пояснив чолов’язі, котрий намалювався у нього під боком. Чолов’яга щось перепитав, закивав головою з розумінням, відтак підійшов до дівчинки, поклав коло неї цуцика і погладив його. Дівчинка здивовано дивилась на Редьку. Відтак інші дорослі теж погладили звірятко, не зводячи з Редьки очей.
— Та бо охуїли ви всі, — педагогічним тоном мовила Редька. — Бач, аж тепер взялись за гуманність і виховання нащадків. Не крикнеш — не дойде. Собаки Павлова, блін.
— Ага, до речі, той мужик щиро здивувався, взнавши, що в твоїй країні собак не їдять і тримають у хаті. Він так і перепитав — що — всіх-усіх собак?
— Ага. Вони нам за центральне опалення… Де вже цей рахунок? Валити з села цього хочеться.
Рахунку все не було. Сонце припікало. Випите на двох пиво (з формальдегідом, казав хтось добрий Редьці, пастеризацією тут не розважаються) дарувало сонний і блаженний настрій. Цуценя спокійно засіло під лавкою. Його ймовірна мати дозбирала поп-корн на сходах і пішла собі геть за клуню. Одні люди змінилися іншими, від чого вулична сцена особливо не модифікувалася. Спека наростала.
— Диви, а он той-во мужик взагалі якийсь дивний. На хача схожий, — ліниво цідила Редька з напівзаплющених повік.
— На кого?
— Ну… на вихідця з колишнього радянського союзу. З Кавказа там.
Дордже продовжував запитально на Редьку дивитися.
— Добре, добре! — Здалася вона. — Сагласна. Знову не політкоректно так. Зато всім зразу ясно… Хоча, тобі — нє.
— Ну, і чим він тобі схожий на… хача?
— Ну, ніс у нього, ба, який? І очі світліші, і одяг чистий, красовочки-адікі…
— Шо-шо?
— От ти ж, блін. Адідас в сенсі!
— А.
— Н-да. Різниця культурних фундаментів — страшна штука. — Редька приклалась язиком до руки, солоної від «голуб’ячого їдла». Речі штибу кишкової палички перестали переймати її десь тоді, як почав переймати перманентний голод.
— Здається, тобі фундамент Джек відливав, — пробурмотів Дордже якраз так затихо, щоби на перепитування сказати «та нічо».
Але Редьчині чіпкі до заграничних чоловічих імен вуха спритно впіймали романо-германські фонеми.
— Який такий Джек? Куди він там відлив, я не почула? — Редька силкувалася зробити тетерячі очі.
— Та нічо.
Дордже добив пивні сусла і стиха бубонів у порожню пляшку «this is the rat that ate the malt… that lay in the house…»
Редька ж продовжувала зизо сканувати залиту сонцем пастораль.
— Жіночка його он бач яка? Всі зашмаркані й нечесані ходять, а в неї й голова помита, і сарі ідеальне, і дитина в імпортному вся.
Красива молода жінка в яскраво-жовтому вбранні тим часом шукала воші одній зі своїх односельчанок.
— Втік він сюди, чи шо?
— Чого б йому?
— Ну, з Чечні там раптом. Чи з Осетії. Чи просто з тюрми через гори. Мені он тоже місцями здається, що ми вийшли з електрички в Лазещині якій-небудь і добрели непомітно сюди…
— З електрички до лазнички? — тепер вже Дордже зібрався клеїти глухого.
— …і вшився зразу сам, тільки-но почув, що ми по-слов’янськи базаримо.
Дивний чоловік із бородою (в місцевих такі просто не росли), з золотим ланцюжком на митій шиї, в ідеально чистих джинсах і білих кросівках більше не з’являвся. Редьчині думки з нього переключились на чорний шарф із люрексом, що грав у настільну місцеву гру. Тобто грав його господар з іще одним хлопцем, а інша частина села стояла й серйозно спостерігала за перебігом подій.
— Щось типу як у «чапаєва» грають. Вмієш?
— Ні. Це як — в костюмах і на конях?
— Нє, дурло. Це шашки пуляти треба.
— А як це «пуляти»? Типу шашки наголо?
Редька каламбуру не помітила.
— А в цих он ба, і крейдою все поле натерто, і розміточка там он яка. Одне цікаво — коли вони тут працюють, якщо серед білого дня отак замотуються в шарфики з люрексом і в «чапаєва» фігачать?!
— Ну, раптом на них ставки ставлять тут. Отак і заробляють…
Наступної миті щодо способів заробітку місцевого населення в них уже не виникало жодного питання. Баба-власниця так званого готелю винесла рахунок.